5 січня відзначався День визволення Таращі, в звязку з цим проводилися нашими певні міроприємства, як то завжди покладання квітів, поздоровлення ветеранів і т.д., так от потрапила мені на очі в нашій районній газеті "Таращанський край" така от стаття про одного нашого ветерана, нижче приведу сам текс статті, ну і трошки свого тексту.

ЯК ШВИДКО пролітає час: події, про які йдеться нижче, відбувалися вже 68 років тому! На початку січня 1944 року  підрозділи 167-ї Сумсько-Київської двічі червонопрапорної стрілецької дивізії вели бої на терені Таращанського  району в складі 465-го, 520-го і 615-го стрілецьких полків. Командував нею генерал-майор І.І.Мельников. Дивізія перебувала на вістрі всіх бойових дій. Вона славилася ще й  тим, що серед військових частин Червоної Армії "породила" в своїх рядах найбільше Героїв Радянського Союзу -  109. 20 бійців стало повними кавалерами ордена Слави трьох ступенів. Дивізія заслужила дванадцять подяк Верховного Головнокомандування.
      Цікаво, що командири дивізій, яка входили до складу 40-ї армії П.Ф.Жмаченка, були удостоєні високого звання і Героя Радянського Союзу.
Прикро тільки, що командир 167-ї найбільш видної, і героїчної дивізії, генерал І.І.Мельников, ним не став. Правда, орденом Леніна все-таки був нагороджений.
      Серед солдатів дивізії поширювалися чутки, що він потрапив в опалу начальника політвідділу Першого Україн¬ського фронту М.С.Хрущова. Чому? Нібито тому, що в якийсь екстремальний момент у боях Корсунь-Шевченківського котла, не виконав його розпорядження, більше того
В сказав, щоб не заважав йому воювати... Тож так і залишався "під ковпаком" до самої Перемоги.
В перші дні визволення від німецьких окупантів Таращі польовим військкоматом було призвано в лави Червоної Армії багато таращанських ополченців і поповнено поріділі ряди військових підрозділів трьох полків 167-ї стрілецької дивізії. І одним із перших був призваний лісовичанин М.Г.Коляда. Його призначили командиром відділення із обо¬в'язками помкомзводу у 520-й полк.
     Тараща вже була звільнена, але бої по звільненню сіл Луки, Ківшовати, Крутих Горбів, Косяківки, Антонівки ще велися до кінця січня 1944 року. У них брав участь 520-й полк і його стрілецькі підрозділи, поповнені резервістами .
      Правди не  можна обійти. На цьому театрі бойових дій таращанські резервісти зазнали  чимало лиха. Разом з тим проявили масовий героїзм. М.Г. Коляда вийшов переможцем із відзнакою – медаллю "За відвагу". В подальшому Михайло Гордійович повністю "викупався" в Корсунь-Шевченківському котлі і за це його також не обійшли державні нагороди. Тому й хочу повернути¬ся до тих часів, які гартували його бойовий дух і характер.
         ...Рано залишившись без батька, зазнав багато тяжких і гірких днів дитинства А коли мама вийшла заміж вдруге за Захарка Коляду і народила у 1922 році брата Володимира, то пізніше, в період Голодомору, виживати стало ще тяжче. Тим більше, що вітчим у 1933- му році теж пішов із життя.
Тоді Михайло, тікаючи з села від голоду, на дахах товарняків доїхав аж до Москви.
        Там поспілкувався із випадковою бригадою лісорубів і з ними поїхав на заготівлю лісу в Костромську область, селище Шар я. В тих російських краях прожив по 1939 рік. Трішки викарабкався із бідноти, одружився там. Дружина Марія Василівна народила сина Олек-сандра. Але давня розлука з Україною потягла лісовичанина до рідного батьківського порогу. Тож повернувся у рідне село разом із дружиною і сином
Незабаром, у 1940 році, був мобілізований на "фінську" війну і хльобнув того нещастя в зимовий час за повною програмою. Достатньо травмований осколками і кулями, проте з нагородою - медаллю "За бойові заслуги" - був демобілізований.
        На початку Великої Вітчизняної війни 1941 року через тяжкі поранення не був знову призваний у лави Червоної Армії. Відтак невдовзі залишився на окупованій фашистами території. За можливістю виконував різні роботи в "громадському господарстві" "нового порядку". В 1942 році сім'я ще прижила дочку Олену.
Після визволення нашого села від окупантів і 520-й стрілецький полк, в якому М Г Коляда "прошагав" по країнах західної Європи, поставив крапку війні в Чехословаччині
       На мій запит до архіву Міністерства оборони Російської Федерації в м .Подольську Мос-ковської області було надіслано таку відповідь від 11 травня 2011 року. "Сообщаем, что в картотеке учета награжденных значится, старший сержант Коляда Михаил Гордеевич. 1912 года рождения, уроженец сЛисовичи Таращанського р-на Киевской области, коман¬дир отделения (помощник командира взвода) 520-го стрелкового полка 167-й стрелковой дивизии, 107 стрелкового корпуса, награжден: медалью "За отвагу", двумя орденами Отечественной войны 2-й степени, орденом Отечественной войны 1-й степени .".
По війні М.Г. Коляда сумлінно працював вагарем, бригадиром рільничої та городньої  бригади колгоспу імені Боженка.
       При зустрічі із сином Михайла Гордійовича Петром Колядою, в минулому працівником райвідділу міліції, мені стало відомо, що його батько ніколи своїх нагород не висвітлював, не носив і не любив розповідати про свій бойовий шлях. Так міцно і гірко закам'яніло в його душі це жахливе "болото" війни.
У цьому році Михайлу Гордійовичу виповнилося  100 років.
Земля йому пухом і світла пам'ять!
с. Лісовичі                                                                                 Петро Бондаренко.  

матеріал з газети "Таращанський край"

Ну а тепер трошки розширена історія нагород цієї Людини

В лави армії призвався 6.01.1941 тобто на наступний день після визволення, а вже 27 квітня був нагороджений медаллю "За відвагу" ось витяг з наказу

а далі вже досить цікаво виходить 4 липня нагороджують орденом Вітчизняної війни ІІ ступеню

Скоріш за в тому бою Михайло Гордійович був тяжко поранений, і його могли помилково записати в загиблі, хоча знову ж в статті пишеться що дійшов до Чехословатчини в своєму ж 520 полку  , щож до наступних нагород скоріш за все бойовими вони вже не були після війни до круглих дат ордени І і ІІ ступеню роздавалися всім ветеранам.

А що до спогадів ... як на мене справжні солдати, що дійсно воювали а не сиділи в штабах та в тилу, дуже рідко розповідали про ту війну, а якщо й розказували то з якимсь таким болем в очах від чарчину гіркої, на день перемоги або якусь памятну дату, і коли отак от проходить 60 років і тільки по таким от сухим документам  ми дізнаємся про їх героїзм