header

. 2 oC легкий дождь
236860
Сьогодні
Вчора
За тиждень
Ост. тиждень
За місяць
Ост. місяць
Всього
66
774
6021
225155
20494
10686
236860
Ваш IP: 54.205.251.237
Сьогодні: бер. 27, 2017

Про нас

Злотник Олександр

zlotnuk.jpgНародився 15 листопада 1948 року в місті Тараща, Київської області.
По гороскопу - Скорпіон.

Навчався в музичному інтернаті ім. М. Лисенка, м. Київ.
Закінчив Київську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського по класу баяна та диригування.
Закінчив Одеську державну консерваторію ім. Г. А. Нежданової по класу композиції та теорії музики.
Член спілки композиторів України.
Народний артист України.
Автор музики до багатьох кінофільмів, опери-думи, м’юзіклів, симфонічних творів, камерної та інструментальної музики, хорів тощо.
Автор музики більш як тисячі пісень.

Автор музикально-розважального телерадіопроекту "Шлягер".
Віце-президент Міжнародної корпорації "Слов’янський базар".
Генеральний продюсер компанії "Гран-прі".
Голова правління громадського фонду "Родина".
Президент компанії А.І.С.
Продюсер Дмитра Яремчука та Пилипа Жмахера.

Лауреат численних міжнародних та українських конкурсів, фестивалів "Пісенний вернісаж".
Лауреат міжнародної премії імені Сіді Таль.
Кавалер Міжнародного Ордена Миколи Чудотворця.

Одруженний, має дочку і сина.
Хобі – рибалка.
Живе і працює в Києві, Україна.

http://www.zlotnik.kiev.ua
 
Творчість
Назва пісні Автори слів

I don't know why.
Never more.
А мы еще живем.
Алло!
Алые маки.
Андреевский спуск.
Антонівка.
Баркаролла.
Батьківська пісня.
Батько і мати.
Белая вьюга.
Белые хризантемы.
Белый причал.
Білий капелюшок.
Білі лілеї.
Біля білої стіни.
Блакитні коні
Бродяга.
Брусника на лугу.
В нашем танце.
Вальс.
Веруй.
Верь мне.

Юрій Рогоза
Юрій Рогоза
Ілля Резнік
Юрій Рогоза
Григорій Поженян
Віктор Герасимов
Вадим Крищенко
Григорій Горицвіт
Микола Мельников
Вадим Крищенко
Олена Севастьянова
Олена Севастьянова
Ігорь Лазаревський
Степан Галябарда
Степан Литвин
Микола Мельников
Микола Мельников
Ян Табачник
Олександр Вратарьов
Григорій Тараненко
Василь Ілащук
Олена Севастьянова
Роберт Рождественський

Вино журби, вино печалі.
Вишиванка.
Вікно.
Вірні друзі, мої.
Возвращайся всегда.
Все женщины божественны.
Микола Ткач
Григорій Булах
Микола Мельников
Степан Галябарда
Болеслав Ценов
Олена Севастьянова
Выше крыши некуда.
Гай, зелений гай.
Где то рядом.
Гей літа.
Голос друга.
Горобина.
Господа мужчины.
Гроза отшумела.
Гуси-лебеди.
Гюрза.

Юрій Рогоза
Юрій Рибчинський
Ілля Резнік
Анатолій Матвійчук
Юрій Рогоза
Микола Мельников
Ян Табачник
Олена Севастьянова
Григорій Поженян
Микола Мельников



Два попугая.
Двадцать первая весна.
Де ти?
Джерело.
Дзвонар.
Диво-сторона.
Дискобол.
До бабусі на млинці.
Долгие проводы.
Доля артиста.
Жовті жоржини.
Зал чекання.
Звідки в тебе очі сині.
Зелений дзвін.
Зелений дирижабль.
Зелений травень.
Золотая свадьба.
Зоряна криниця.
Зустріч.
Иван-царевич.
Играет саксафон.
Карнавальная ночь.
Квіти Чорнобиля.
Когда в горах зацвел
миндаль.

Ігорь Лазаревський
Ігорь Лазаревський
Костянтин Гнатенко
Микола Мельников
Юрій Плаксюк
Микола Ткач
Віктор Герасимов
Олександр Вратарьов
Олександр Вратарьов
Анатолій Матвійчук
Олександр Вратарьов
Микола Мельников
Ігорь Лазаревський
Юрій Рибчинський
Юрій Рогоза
Микола Мельников
Юрій Рогоза
Ігорь Лазаревський
Микола Мельников
Олександр Вратарьов.
Юрій Рогоза
Юрій Рибчинський
Микола Мельников
Олена Севастьянова

Когда взять розы
лепестки.
Когда начинаются
войны.
Козак Голота
Коли нема того, що
любиш.
Олена Севастьянова

Григорій Поженян

Микола Мельников
Микола Ткач
Коли-небудь.
Кольорові сни.
Кони-звери.
Котики вербові.
Кохання злива.
Кругообіг кохання.
Кто ты?
Лід.
Лиш для тебе.
Ложка дьогтю в діжці
меду.
Юрій Рогоза
Олександр Смик
Олена Севастьянова
Вадим Крищенко
Микола Мельников
Микола Мельников
Юрій Рогоза
Юрій Рибчинський
Андрій Демиденко
Степан Галябарда
Любовь былая.
Любовь моя.
Маки червоні.
Мамо, голубко моя.
Марш победителя.
Миру вечный мир.
Мій ангеле хранителю.
Молочай.
Мости.
Анатолій Фіглюк
Андрій Демиденко
Віктор Герасимов
Анатолій Пєсков
Юрій Рибчинський
Віктор Герасимов
Микола Кликавка
Микола Мельников
Микола Мельников

На березі життя.
На далекій на долині.
Надо однажды.
Нам было восемнадцать лет.
Степан Галябарда
Микола Мельников
Р. Рождественський
Юрій Рогоза
Не бувають дощі
випадкові.
Не доливай мені вина
Не думав, не гадав.
Не завдавай ти серцю
рани.
Не кажи мені слово
"Прощай".
Микола Кликавка

Степан Галябарда
Ігорь Лазаревський
Степан Галябарда

Ольга Крюкова
Не надо.
Не пойму, за что люблю.
Ілля Резнік
Ігорь Лазаревський
Не смейтесь над
первой любовью.
Р. Рождественський
Невезуча.
Незамужняя жена.
Нельзя терять друзей.
Неповторність.
Нецілована весна.
Ноктюрн Шопена.
Ночные поезда.
Ночь золотых дождей.
Один я іду по вулиці.
Озвуч мою любов, гітаро.
Вадим Крищенко
Олександр Смик
Р. Рождественський
Андрій Демиденко
Микола Мельников
Олена Севастьянова
Микола Мельников
Ілля Резнік
Ігорь Лазаревський
Микола Кликавка
Ой, музиченьки.
Оркестр природи.
Осінь дарує.
Пані Евеліна.
Пані Ольго!
Паперові квіти.
Папороть цвіте.
Папороть.
Паранойя.
Передчуття розлуки.
Пісня про Київ.
По заданному кругу.
Под сенью девушек в цвету.
Андрій Демиденко
Андрій Демиденко
Олександр Вратарьов
Олександр Вратарьов
Степан Галябарда
Микола Мельников
Юрій Рибчинський
Микола Мельников
Олександр Вратарьов
Микола Мельников
Юрій Рибчинський
Микола Мельников
Олена Севастьянова

Подивись мені в очі.
Подих рідної землі.
Пой фестиваль.
Пока я жду.
Полудень.
Прапор України.
Прибой.
Прима-балерина.
Принцесса.
Приручена пташина.
Пришла любовь.
Пробач мені.
Пробач мені.
Пусть говорят.

Вадим Крищенко
Вадим Крищенко
Віктор Герасимов
Олександр Вратарьов
Микола Мельников
Вадим Крищенко
Юрій Рогоза
Олена Севастьянова
Юрій Рибчинський
Микола Мельников
Ігорь Лазаревський
Вадим Крищенко
Ігорь Лазаревський
Ігорь Лазаревський

Рабочий парень.
Ради ее прекрасных глаз.
Віктор Герасимов
Олена Севастьянова

Разговор с отцом.
Родина.
Розірваний шлюб.
Розквітає вишня.
Романс.
Романс.
Рондо-каприччиози.
Рыжая разбойница.
Рядом и далеко.
Самотні зорі.
Світи, зоря.
Свічка.
Святкова.
Серебряный бокал.
Синь вода.
Скажи мне эти слова.
Скатерть-самобранка
Скрипалю.
Сніги калинові.
Солдатська пошта польова.

Анатолій Мірзоян
Вадим Крищенко
Ігорь Лазаревський
Микола Мельников
Микола Мельников
Юрій Рогоза
Олена Севастьянова
Олександр Вратарьов
Р. Рождественський
Вадим Крищенко
Віктор Герасимов
Юрій Рогоза
Олена Пика
Олена Севастьянова
Марк Биков
Олександр Вратарьов
Олександр Вратарьов
Тарас Музичук
Микола Мельников
Вадим Крищенко

Солнечный трамвай.
Спалені мости.
Співуча вода.
Старий вітряк.
Старий скрипаль.
Старое вино.
Судний день.
Тайфун по имени Катя.
Там, де двоє зустрічаються.
Ігорь Лазаревський
Юрій Рибчинський
Мирослав Воньйо
Микола Мельников
Ігорь Лазаревський
Юрій Рогоза
Олександр Вратарьов
Юрій Рогоза
Вадим Крищенко
Танцевальная площадка.
Удовина криниця.
Украина.
Усе на світі від любові.
Уходит женщина.
Ученый кот
Хрещатик, нуль годин.
Цветы луговые.
Цвітуть конвалії.
Червона злива.
Чоловікам.
Чорна кава.
Чорний метелик.
Чуєш, мамо?
Эти сложные года...
Это боль и быль.
Это было, было, было…
Я бачив сонце.
Я кличу осінь.
Я не зря жила.
Я тебе ненавиджу.
Яблука Другого Спаса.
Якорь чести.
Ігорь Лазаревський
Микола Мельников
Юрій Рогоза
Вадим Крищенко
Олександр Вратарьов
Володимир Орлов
Юрій Рогоза
Р. Рождественський
Микола Мельников
Микола Мельников
Микола Мельников
Юрій Рогоза
Микола Мельников
Микола Ткач
Ян Табачник
Діана Гольдо
Григорій Поженян
Юрій Рибчинський
Віктор Чередніченко
Р. Рождественський
Сергій Муращенко
Микола Мельников
Марко Биков

Антипова Надія Василівна

       Народилася в 1954 р в с. Чапаєвка Таращанського р-ну. Навчалася в сільській середній школі (1960-1970), яку закінчила з двома "4", решта - "5".
     В 1971 р. вступила до Київського Державного інституту культури на бібліотечний факультет. По його закінченні (1975) працювала на Полтавщині в дитячій бібліотеці; вихователем дитячого садка; директором БК. З 1984 р. проживає в с. Чапаєвка і працює завідувачкою бібліотеки.
Навчаючись на останніх курсах інституту, Надія Василівна захопилася поезією Хуана - Рамона Хіменеса, іспанського поета, середини ХХ ст., що і стало поштовхом до написання власних віршів, вираження в поетичній формі особистих подій життя, душевнихпереживань, свого світовідчуття.
     Надія Василівна активна збирачка народного фольклору.
Вона є героїнею фільму "Свято, яке завжди з тобою". Цей фільм був представлений на VII Всеукраїнському фестивалі телепрограм "Калинові острови - 2002". Надія Василівна нагороджена спеціальним призом цього фестивалю.
 
Поцілуй своїй матері руки,
 
Запитай, де такою знайшла,
 
У якій такій в росах
 
капусті
 
Чи із квітів тебе принесла.
 
Поклонись своїй матері в ноги,
 
Поцілуй посивілу косу...
 
Всім тебе наділила в дорогу:
 
Дала розум і серце, й красу.
 
Література:
Антипова Н. Осіннє: вірш// Таращан.край.- 1992.- 31 жовт.
Антипова Н. Співай, пташино: вірш//Таращан.край.- 1994.- 5 трав.
Антипова Н. Я так люблю: вірш//Таращан.край.- 1995.- 9 верес.
Антипова Н. Поцілуй своій матері руки: вірш//Таращан.край.- 1997.- 3 лип.
Антипова Н. На конкурс «Шевченко і сучасність: Ви любите на братові шкуру, а не душу!»//Таращан.край.-1999.- 9 квіт.
Антипова Н. Іспит: нарис Таращан.край.- 2001.-19 жовт.
Антипова Н. Мамина пісня: вірш//Таращан.край.- 2002.- 1 листоп.
Антипова Н. Колискова дітям: вірш//Таращан.край.- 2002.- 1 листоп.
Антипова Н. Осінь: вірш//Таращан.край.- 2002.-1 листоп.
 
Матеріали надано відділом культури і туризму Тарщанської РДА

Перепис 1897: Київська губернія


Повіти

Всього осіб

Українці

у %

Євреї

у %

Росіяни

у %

Поляки

у %

Київський

541483

304200

56.18

59869

14.06

143920

26.58

18456

3.41

Київ

247723

55064

22.23

29937

12.08

134278

54.2

16579

6.69

с. н.

293760

249136

84.81

29932

10.19

9642

3.28

1877

0.64

Бердичівський

279695

187243

66.94

64505

23.06

10132

3.62

16150

5.77

Бердичів

53351

4395

8.24

41125

77.08

4612

8.64

2741

5.14

с. н.

226344

182848

80.78

23380

10.33

5520

2.44

13409

5.92

Васильківський

315823

264099

83.62

38256

12.11

7103

2.25

5666

1.79

Васильків

13132

7108

54.13

5140

39.14

820

6.24

42

0.32

с. н.

302691

256991

84.9

33116

10.94

6283

2.08

5624

1.86

Звенигородський

274704

241865

88.05

26614

9.69

3768

1.37

1754

0.64

Звенигородка

16923

8337

49.26

6368

37.63

1513

8.94

349

2.06

с. н.

257781

233528

90.59

20246

7.85

2255

0.87

1405

0.55

Канівський

268860

238436

88.68

26167

9.73

2618

0.97

1322

0.49

Канів

8855

5770

65.16

2710

30.6

303

3.42

48

0.54

с. н.

260005

232666

89.49

23457

9.02

2315

0.89

1274

0.49

Липовецький

211825

173669

81.99

31748

14.99

2317

1.09

3953

1.87

Липовець

8658

3948

45.6

4117

47.55

397

4.59

190

2.19

с. н.

203167

169721

83.54

27631

13.6

1920

0.95

3763

1.85

Радомишльський

315629

247418

78.39

41272

13.08

12202

3.87

6138

1.94

Радомишль

10906

2463

22.58

7468

68.48

778

7.13

136

1.25

с. н.

304723

244955

80.39

33804

11.09

11424

3.75

6002

1.97

Сквирський

251257

209841

83.52

31503

12.54

3167

1.26

6155

2.45

Сквира

17958

7681

42.77

8905

49.59

956

5.32

298

1.66

с. н.

233299

202160

86.65

22598

9.69

2211

0.95

5857

2.51

Таращанський

245752

215367

87.64

23200

9.44

2377

0.97

4345

1.77

Тараща

11259

5601

49.74

4906

43.57

575

5.11

132

1.17

с. н.

234493

209766

89.46

18294

7.8

1802

0.77

4213

1.8

Уманський

320744

273894

85.39

37641

11.74

5815

1.81

2786

0.87

Умань

31016

9509

30.66

17709

57.1

2704

8.72

918

2.96

с. н.

289728

264385

91.25

19932

6.88

3111

1.07

1868

0.64

Черкаський

307542

261187

84.93

30207

9.82

12830

4.17

1324

0.43

Черкаси

29600

12900

43.58

10916

36.88

4911

16.59

125

0.42

с. н.

277942

248287

89.33

19291

6.94

7919

2.85

1199

0.43

Чигиринський

225915

201926

89.38

19507

8.63

3178

1.41

742

0.33

Чигирин

9872

6578

66.63

2921

29.59

343

3.47

23

0.23

с. н.

216043

195348

90.42

16586

7.68

2835

1.31

719

0.33

Разом по губ.

3559229

2819145

79.21

430489

12.1

209427

5.88

68791

1.93

КИЇВСЬКА ГУБЕРНІЯ   (ПРОДОВЖЕННЯ)

Повіти

Всього осіб

Німці

у %

Білоруси

у %

Чехи

у %

Татари

у %

Київський

541483

5814

1.07

4109

0.76

1139

0.21

1133

0.21

Київ

247723

4354

1.76

2797

1.13

945

0.38

1133

0.46

с. н.

293760

1460

0.5

1312

0.45

194

0.07

Бердичівський

279695

470

0.17

139

0.05

748

0.27

76

0.03

Бердичів

53351

154

0.29

49

0.09

75

0.14

39

0.07

с. н.

226344

316

0.14

90

0.04

673

0.3

37

0.02

Васильківський

315823

172

0.05

89

0.03

15

0.0

178

0.06

Васильків

13132

13

0.1

2

0.02

с. н.

257781

159

0.05

87

0.03

15

0.0

178

0.06

Звенигородський

274704

133

0.05

82

0.03

6

0.0

108

0.04

Звенигородка

16923

24

0.14

16

0.09

3

0.02

108

0.64

с. н.

257781

109

0.04

66

0.03

3

0.0

Канівський

268860

82

0.03

93

0.03

11

0.0

15

0.0

Канів

8855

11

0.12

1

0.01

1

0.01

2

0.02

с. н.

260005

71

0.03

92

0.04

10

0.0

13

0.0

Липовецький

211825

40

0.02

21

0.01

20

0.01

2

0.0

Липовець

8658

1

0.01

1

0.01

2

0.02

с. н.

203167

39

0.02

21

0.01

19

0.01

Радомишльський

315629

7153

2.27

135

0.04

1106

0.35

4

0.0

Радомишль

10906

46

0.42

2

0.02

6

0.06

4

0.04

с. н.

304723

7107

2.33

133

0.04

1100

0.36

Сквирський

251257

268

0.11

34

0.01

43

0.02

98

0.04

Сквира

17958

21

0.12

3

0.02

10

0.06

66

0.37

с. н.

233299

247

0.11

31

0.01

33

0.01

32

0.01

Таращанський

245752

63

0.03

132

0.05

18

0.0

141

0.06

Тараща

11259

10

0.09

3

0.03

21

0.19

с. н.

234493

53

0.02

129

0.06

18

0.0

120

0.05

Уманський

320744

196

0.06

124

0.04

74

0.02

67

0.02

Умань

31016

81

0.26

14

0.05

29

0.09

1

0.0

с. н.

289728

115

0.04

110

0.04

45

0.02

66

0.02

Черкаський

307542

235

0.08

1186

0.39

78

0.03

127

0.04

Черкаси

29600

50

0.17

522

1.76

13-

0.04

63

0.21

с. н.

277942

185

0.07

664

0.24

65

0.02

64

0.02

Чигиринський

225915

81

0.04

245

0.11

36

0.02

5

0.0

Чигирин

9872

2

0.02

3

0.03

с. н.

216043

79

0.04

245

0.11

36

0.02

2

0.0

Разом по губ.

3559229

14707

0.41

6389

0.18

3294

0.09

1954

0.05

Податки у середньовічній Таращі

Мабуть, сучасна податкова служба була б у захваті від тієї податкової бази, яка існувала на Україні 250 чи 300 літ тому. Посудіть самі: подимне, косове, поколізщина, чинш, коремна оренда, тяглове, лісове, десятинна бджолярська, очкове, плацове, котлове, подорощизна, верстове, піше, "двадцятина" від худоби...
 
Список податків можна продовжувати. Причому, ми не згадали такі дійові податкові "важелі" , як, наприклад, панщина багато видів натуральної сплати, як зерно, борошно, риба, вулики, колеса, горщики, рибальські сіті, вовна, кожухи і таке інше.
 
Правда, при більш детальному вивченні податків тодішньої України, розумієш, що податковий прес тиснув на селянина чи ремісника не завжди з однаковою силою. Багато залежало від місця проживання "суб'єкта оподаткування", його соціального стану і ще багатьох причин.
 
Давайте перенесемося у Таращу середини XVIII століття і поспостерігаємо збоку. Як живеться тут нашим далеким предкам? Які податки вони платять? Чи не ремствують на свою долю?
 
Отож, таращанський замок на високому пагорбі у межиріччі Котлуя і Глибичка. Тут живе староста або ж губернатор. Містечко нещодавно засноване і тому в ньому живе поки що небагато мешканців (78 хатин християн і 26 - євреїв за описом 1765 року).
 
Основний вид діяльності - землеробство. Є також млини (два - на Глибичку і два на Котлуї, а також один ступник для збивання вовни), є корчми (як побачимо далі - одне з найзначніших джерел поповнення місцевого бюджету).
 
Податки визначені у вигляді грошей, а є й натуральні. Причому селянин чи ремісник міг самостійно обирати форму оплати. Дуже часто господар був зацікавлений саме у натуральній данині, бо грошова одиниця, на той час польський злотий, - постійно девальвувала, обезцінюючи нажите добро.
 
І що ж платили таращанці, скажімо, у 1765 році? Від згадуваних уже 78 "халуп християнських" сподівалися отримати 984 злотих грошового податку - чиншу. Панщини слід було відпрацювати на 218 злотих і 12 грошів (один день коштував 6 грошів). Оренда від корчем і вимір від млинів становив разом 3900 злотих. Євреї сплачували лише котлове - 18 злотих в рік від котла. Двоє таращанців єврейської національності взагалі платили лише по чотири злотих поседильного ( мабуть, мали пільги як недавні переселенці).
 
Забігаючи трохи наперед, зазначимо, що польський уряд давав цілий ряд пільг євреям. Було серед них багато орендарів, що орендували корчми, гуральні промисли, буди для добування поташу, а то й цілі села і староства. Крім загальних податків, лихварі давали свої, чим викликали велике незадоволення у простого люду. Скажімо, селянин сам не міг вигнати горілки на весілля чи хрестин, а мусив одержувати дозвіл у орендаря, або купувати горілку у його ж корчмі за високими цінами. Орендар міг також накинути день - другий панщини від себе, понад завдання пана.
 
Поміщики, здебільшого, жили у великих містах - Луцьку, Кам'янці, Острозі чи Львові, а орендар сам заправляв господарством, визискуючи "холопів". Ось чому часто народний гнів під час повстань, у першу чергу, був спрямований проти орендарів-євреїв. Щоправда, Таращанське староство було бідним і його старости - Блендовські, Бущовські, Лясковські, Медведовські - жили здебільшого, у Таращі, не передоручаючи ведення господарства орендарям. Давалися у оренду лише невеликі об'єкти.
 
Повністю звільнялися від податків так звалі "лібертові" мешканці, тобто - вільні. У Таращі таких за згаданий рік було троє, а у Лісовичах, що також належали до Таращанського староства, - четверо (ставничий, війт, осавула і лісничий).
 
Частина таращанців платили тільки грошовий податок, а панщини не відробляли. Очевидно, це були більш заможні мешканці, які мали досить грошей. Були й такі, хто платив мало у грошах, зате відробляли панщину. Остання повинність у Таращі була незначна - лише день на тиждень (у Західній Україні подекуди панщина становила 5 - 6 днів на тиждень).
 
Пояснити цю різницю просто: Тараща була, так би мовити, у "прифронтовій" смузі. Південніше лежало так зване Дике поле, звідки завжди можна було чекати татарських набігів. Отож, поселенці отримували тут численні пільги. Часом їм треба було нести сторожову службу і брати участь у військових походах.
 
Серед повинностей таращанців були ще два дні косових на тиждень (очевидно, тільки на період косовиці) і прядіння мотків ниток із двірського прядива. Ось і все.
 
Два порівняння, Лісовичі (разом з Дубицьким) сплачували чиншу 1096 злотих, відробляли панщини на 530 злотих, платили косового 225 злотих, корчемної оренди 3200 злотих, і пряли мотки прядива - 51 штуку по 6 грошів кожен. Тобто, лісовичани платили більше. Але і жителів тут було більше (113 хат, які обкладалися податками). Були у лісовичан ще бджолярські податки і ставкове - за рибу, яку відловлювали у 1763 році, спускаючи воду.
 
Всього по Таращанському староству у 1765 році було одержано податків на 10995 злотих. Нагадаємо, що до староства належало саме містечко Тараща і село Лісовичі (разом з присілком Дубицьким). Це були не вельми великі доходи. З цієї суми 429 злотих йшло на утримання таращанського губернатора, 2641 злотий - до коронного (королівського) скарбу. Куди йшла решта грошей - у документах не зазначено.
 
Порівняно малі податки не зупинили таращанців, коли на великій частині України вибухнуло народне повстання, відоме під назвою Коліївщина. Це сталося лише через три роки після згадуваного 1765 року. Наші земляки разом з білоцерківцями, богуславцями, ставищенцями брали участь у цьому русі. Після придушення повстання все повернулося на старі місця.
 
Але на заході України селянам жилося ще гірше, і вони тікали на Подніпров'я, Побужжя, Пороський край. Звісно, зріс і валовий збір податків. Так, із староства у цьому році було зібрано 55084 злотих. Щоправда, крім Таращі і Лісович, до староства належали вже Мала Березянка, Мала і Велика Вовнянки, Юшків Ріг (Петрівське) і Миколаївка (Володимирівка).
 
Попри все, край розвивався, зростало населення, освоювалися землі. Шкода тільки, що нажите трудом наших земляків збагачувало десятки і сотні років то Варшаву, то Петербург, то Москву, то казна-які режими, що потребували "інтернаціональної допомоги". В результаті, як казав незабутній Леонід Макарович, маємо те, що маємо

Опис міста в Енциклопедії Брокгауза Ф.А. та Ефрона И.А. (1890 - 1916рр.)

Тараща — уездн. гор. Киевской губ., в 120 вер. к Ю от Киева, в 21 вер. от ст. Ольшаницы Фастовской жел. дороги, при pp. Котлуе и Глыбочке (притоки р. Роси). Время основания города неизвестно; под именем урочища Тараща он упоминается в 1611 г. В 1722 г. здесь уже существовал город; в 1791 г. он был изъят из частного владения, а в 1800 г. назначен уездным гор. Киевской губ. (вместо Пятигор). Удаленный от главных торговых путей, он никогда не имел торгового значения. В 1724 г. в Тараща числилось всего 60 домов, в 1765 г. — 109, в 1791 г. — 265, в 1845 г. — 744, в 1871 г. — 1658. В 1898 г. в Тараща было 11322 жителей (мжч. 5421 и жнщ. 5901), а с предместьями — свыше 15000. 5968 православных, 5181 евреев, 91 раскольник, 82 католиков. Купцов 91, мещан 10885, дворян 173, духовного звания 14, почетн. граждан 11, крестьян 68, военных не служащих 73, иностранцевхлебопашеством и огородничеством; купцы ведут свои дела в уезде. Базары 3 раза в неделю. Торгово-промышленных завед. 27, в том числе завод дрожжевой и винокуренный, с 17 рабочими и производством на 113595 руб., 1 пивоваренный, 2 кирпичных, 1 медоваренный, 12 ветр. мельниц, 8 водяных. 1 типография, 2 фотографии, 1 аптека. Около 100 лавок. Из кустарных промыслов первое место занимает производство деревянных изделий, преимущественно возов, колес и саней, сбываемых главным образом в Херсонскую губ. Уездная больница с 5 врачами, 3 обществ. библиотеки, 2 городских училища. Бюджет города в 1898 г.: доходов 29046 р., расходов 28911 руб.; недоимок числилось 9920 руб. Городу принадлежат 2678 дес. земли. Ремесленников 531 чел. 7. Казенных зданий 24, церковных 9, общественных 20. Церквей правосл. 3, католическая каплица, 4 еврейских молитв. дома. Большая часть населения занимается ремеслами,

 

Таращанский уезд — лежит в юго-западной части Киевской губ. Наибольшее протяжение уезда по прямой линии с С на Ю около 48 вер., с З на В — 89 вер. Границы уезда почти на всем их протяжении условные; естественные границы находятся лишь на СЗ (по р. Роси) и на Ю (р. Горский Тикич с притоком Бурты). Площадь Тараща уездаУстройство поверхности довольно сложно. Тараща уезд расположен на сев.-вост. склоне Западно-Русской возвышенности А. А. Тилло; кроме общего понижения к С и СВ, поверхность уезда имеет на ЮЗ незначительный уклон к Ю и пересечена весьма сложной сетью речных долин и оврагов; только в сев.-вост. части уезда (между сс. Николаевкой, Брилевкой, м. Роскошным и с. Острой Могилой) имеется сравнительно мало расчлененное высокое плато (площадью около 100 кв. вер.), образующее часть водораздела между бассейнами pp. Роси (приток Днепра) и Горского Тикича (прит. Синюхи, впадающей в Южн. Буг). Из многих измеренных абсолютных высот наибольшие находятся в средней части уезда (854 фт. у с. Сухий Яр) и на СВ его (843 фт. у с. Рыжки), наименьшие — на ЮЗ (у с. Шуляки 565 фт.). Овраги и промоины особенно развиты близ речных долин, где нередко являются изолированные денудационные холмы более или менее значительных размеров; от этих холмов получили свое название многие поселения, напр. м. Пятигоры, с. Нагорна, Крутые Горбы, Острая Могила, Высокое, Скала и др. Геологическое cmpoeниe уезда несложно. Наиболее древние породы — граниты и гнейсы, обнажающиеся в речных долинах во всех частях уезда и составляющие повсюду его основание; на кристаллических породах во многих местах уезда залегают третичные белые кварцевые пески (так называемый полтавский ярус); в северо-вост. части уезда под этими песками предполагается третичная синяя глина (киевский ярус); на ЮВ, у с. Чаплинки, белые пески прикрываются третичными (морскими) пестрыми глинами; наконец, поверхностную породу повсюду в уезде образует почти непрерывный плащеобразный покров лесса (валунных отложений в Тараща уезде нет). Минеральные богатства уезда состоят из различных пород гранита и гнейса (строительного камня) и глин; с. Галайки издавна славится добыванием совершенно чистой белой глины (каолина), залегающей на глубине 4—5 арш. и добываемой в значительном количестве; сел. Черепин, Черепинка и Глинка получили свое название от процветавшего там горшечного производства. Минеральных и артезианских вод не найдено. Почву уезда составляет повсюду чернозем (изредка деградированный чернозем и лесостепные супинки), довольно глубокий и плодородный. Реки, орошающие Таращауезд, принадлежат системам Днепра и Южного Буга; они образуют довольно густую сеть, но все незначительные и несплавные. К бассейну Днепра относится р. Россь (см.), с прит. Роська, Порчь, Торган, Черня, Котлуй, Монастырек; к бассейну Южн. Буга — Горный или Горский Тикич с прит. Бурты, Багва, Житница и Гнилой Тикич с прит. Волнянкой, Цицилией, Березовкой и Бояркой. Большая часть этих речек берет начало в пределах Тараща уезда, образуясь из ключей, вытекающих на поверхности гранита. Из болот самое крупное расположено вдоль верхнего течения речки Цицилии, почти от с. Острой Могилы до с. Журавлихи; оно имеет в длину до 20 вер., в ширину от ½ до 1 вер., а у с. Ясеновки образует озеро. О климате, флоре и фауне — см. Киевская губерния. Жителей (1897 г.) 246023 (121813 мжч. и 124210 жнщ.); из них 11452 чел. живет в городе Тараще, 34988 чел. в местечках (в Жашкове 5528, Животове 4094, Кошеватой 4570, Пятигорах 4138, Ставище 7971, Тетиеве 8687 чел.), в селах и деревнях 199583 чел. СредняяБеседка (3655 жит.), Бузовка (3264), Жидовская Гребля (3471), Лисовичи (4478), Роскошно (3888), Скибин (3153) и Янишевка (3053). Православных 88,1%, католиков 2,4%, евреев 8,8%, остальных вероисповеданий 0,7%. Крестьян 78,8%, мещан 10,7%, отставных военных 9,2%, дворян 0,5%: духовных 0,4%, купцов 0,3%, иностранных 0,1%. Выселилось из Тараща уезда в другие местности в 1898 г. 1469 чел., за шесть лет (1893—98) — 2412 чел. Пути сообщения в Тараща уезде — исключительно грунтовые дороги; шоссе нет. Фастовская железная дор. проходит в 9 вер. от границы Тараща уезда, Уманская ветвь Юго-Зап. жел. дор. — в 8 вер.. Низших училищ 126. Церквей правосл. 125, католических 14, синагог 18. Населенных мест 517, в том числе 1 город, 6 местечек, 100 сел и 410 деревень, слобод и хуторов; на одно поселение приходится в среднем 5,6 кв. в.; из поселений в 373 не более 10 дворов. Удобной земли считалось в 1898 г. 283815 дес. (92,9%), неудобной 21841 дес. (7,1%). Мирские доходы составляли в 1894 г. 103983 руб. (в том числе сборы по раскладкам 68349, от оброчных статей 21124 руб.), мирские расходы — 102957 руб. Недоимок было в 1898 г. 100605 руб. К 1 января 1899 г. было мирских капиталов налицо 10583 руб., в ссудах 11401 руб. Распределение земель (1900 г.). Из 283443 дес. удобной земли принадлежат: городу 2678 дес., казне 586 дес., уездам 23473 дес., дворянам 110018 дес., лицам друг. сословий 16833 дес., крестьянам 130263 дес. (не надельной 3823 дес.). Под усадьбами, садами и огородами 22176 дес. (7,8%), пахотной 226640 (79,8%), сенокосов и выгонов 12114 дес. (4,3%), под лесами и кустарниками 22885 дес. (8,1%). При помощи крестьянского банка приобретено крестьянами к 1900 г. 3075 дес. Заложено к 1898 г. было 105520 дес. (по оценке, на 10609084 р.) за 6259410 р., остаток долга 6023525 руб.; на 1 дес. оценка составляет 101 руб., ссуда — 59,3 р. Вообще заложено 82% всей частновладельческой земли в уезде. Цены земли колеблются около 100 руб. за дес. К 1899 г. состояло хлебных запасов налицо 20153 четв., в ссудах и недоимках — 1783 четв.; продовольственных капиталов 293061 руб., в ссудах и недоимках — 9695 р. За десятилетие 1882—1893 гг. средний посев всех зерновых хлебов составлял 1154133 пд., средний сбор — 6580652 пуда; остаток зерновых хлебов, за вычетом на посев и продовольствие, в среднем 2508448 пд. (на 1 чел. 11,2 пд.). Степень урожая главнейших хлебов за десятилетие: озимой ржи сам-5,9, оз. пшеницы 5,9, овса — 5,6, ячменя — 4,8, гречихи — 3,9, проса — 11,7, всех хлебов — 5,7. С 1 дес. собрано пудов (среднее за 10-летие): озимой ржи — 57,6, оз. пшеницы — 57,0, овса — 59,7, ячменя — 49,2, гречихи — 37,1, проса — 50,5 пд. Свекловицей засеяно в 1898 г. 6796 дес. (в 1887 — 8570 дес.); средний сбор с 1 дес. — 78,6 берковца. С увеличением распашек площадь, занятая сенокосами и выгонами, значительно уменьшилась (за 15 лет на 10707 дес.). В 1898 г. собрано сена 764073 пд. Скотоводство является лишь побочным занятием. В 1898 г. лошадей было 32046, рогатого скота 31538 гол., овец простых 69762, тонкорунных 167, коз 793, свиней 25751. Конных заводов помещичьих четыре. Ремеслами и кустарными промыслами занимались в 1898 г. в уезде 5690 чел., отхожими промыслами — 10000 чел. (8583 мжч. и 1417 жнщ.), т. е. 6,5% всех крестьян. Заводов 21: 5 свеклосахарных (выработали в 1898 г. 1072034 пд. сахара на сумму 2052690 руб. при 2020 раб.), 8 винокурен, (выработали спирта на 106500 руб., при 108 рабоч.), 5 кирпичных (оборот в 1898 г. 61820 руб., при 54 рабоч.), 1 крахмальный, 1 пивоваренный, 1 медоваренный. Все заводы выработали в 1898 г. продуктов на 2 ½ млн. руб., при 2223 рабоч. На 2 паровых и 19 водяных мельницах приготовлено муки на 268692 руб., при 73 рабоч. Торговля в Тараща уезде главным образом мелочная; кроме заводских продуктов, ежегодно вывозится хлеба около 300000 пд. составляет 305656 дес., или 2934,3 кв. вер.; по величине площади Тараща уезд занимает 9-е место среди уездов Киевской губ. плотность населения — 82 чел. (в этом отношении Тараща уезд занимает 7-е место среди других уездов губернии). Более 3 тыс. жит. имеют с.

 

П. Тараща

Мандрівка з приємністю та й не без моралі

Тараща — місто! Не розумію, чому дали таку голосну назву цій брудній жидівській слободі. Напевне можна сказати, що небіжчик Гоголь і на мить не бачив цього нарочито брудного міста, інакше б його рідний Миргород здався йому коли не справжнім містом, то принаймні прекрасним селом.

У Миргороді, хоча й не пишної растрелівської або тонівської візантійської архітектури, а все ж таки є біленька мурована церква. Хоч і невелика ця біла пляма на тлі темної зелені, але робить свій приємний ефект в одноманітному пейзажі. В Таращі й цього нема. Стоїть собі на пригорку над гнилим болотом стара темна деревяна церква, так звана козацька, себто будована за часів козаччини. Три восьмикутні стіжковаті бані з похиленими чорними залізними хрестами, та й годі. І все це таке незграбне, грубе, таке сумне, як сумна історія її невгамонних фундаторів. Заледве надвечір дотяглись ми до цього так званого міста. Про дальшу дорогу не було чого й думати, про берлин і красуню також. Отже, я можу сміливо розташуватись сам в одній-одинокій кімнаті на поштовій станції. Так і зробив. Трохимові доручив я подбати за вечерю, та хоч як старався Трохим, а вечеря наша обмежилась парою сушених карасів, шматком чорного хліба й чаркою смердючої горілки. Трохим був у доброму гуморі й кепкував із чернечої вечері, — так називав він нашу вечерю. Кепкував він, властиво, не з вечері, а з мене, що от, мовляв, як гарно подорожувати підчас такої прекрасної погоди. Мені самому було досадно, але я мовчав і силкувався думати не про погоду, а про щось інше. Та інше, однак, не спадало мені на думку; я згадав про матроса і — уявіть мою досаду! — згадав, що ми забули "Морской Сборникъ" у Білій Церкві. Питаю в завідувача станції, чи не знайшовся б серед візників охочий поїхати верхи до Білої Церкви. Охочий знайшовся, я розказав йому справу. Він заправив з мене за поїздку три карбованці; я не торгувався й дав завдаток. Візник зараз рушив у дорогу, а ми з Трохимом, помолившись Богу, простягли свої потомлені тіла горизонтально: він на лаві, а я також на лаві, обгороженій з трьох боків чимсь на шталт поруччів, що робило її подібною до чухонських санчат.
 30 листопада 1856 року. Новопетровський форт.
P.S. Отак от Шевченко охарактерезував місто при першому знайомстві.

Історичні пам'ятки

Ансамбль споруд службових повітових місць – 1803-1817 р.р. м.Тараща
В’язниця – 1817 м.Тараща (приміщення агротехнічного коледжу)
Флігель земського суду – 1817р. м.Тараща
Церква Олександра Невського 1748 с.Дубівка
Залишки городища (с. Ківшовата)
Комплекс “Присутственних мест” (м. Тараща)
Музей історії школи (м. Тараща)
Музей Таращанський історико-краєзнавчий (м. Тараща)
Музей українського побуту (с. Станишівка)
Пам’ятки залізоробного виробництва (с. Лук’янівка)
Підземний монастир (с. Буда)
Римо-католицький костел (м. Тараща)
Сквер (м. Тараща)
Таращанський замок (м. Тараща)
Таращанська “кам’яна баба” (м. Тараща)
Флігель (м. Тараща)
Центральний Парк відпочинку (м. Тараща)
Каланча пожежного депо – середина ХІХ ст. м.Тараща
Костел – кінець ХІХ ст. м.Тараща
Млин – кінець ХІХ ст. м.Тараща

Вулицями старої Таращі

Світлій пам’яті батьків Марії Григорівни
                                                   та Івана Григоровича Лащенків присвячую
 
 

Автор висловлює щиру подяку В.Гудемчуку за ідею книги і сучасні фото, начальнику відділу культури і туризму Таращанської РДА Р.Бабичу за допомогу у підготовці книги, колективам Таращанського районного історико-краєзнавчого музею і редакції газети „Таращанський край” за надані матеріали.
 
***
Погодьтеся, шановний читачу, є якась чорно-біла магія старих фотографій. Особливо, якщо на них – давнє минуле твого рідного міста. Дивишся на пожовклі світлини минулого і позаминулого століть і не лише впізнаєш обриси старих будівель, а й ніби чуєш гомін таращанського базару, цокіт кінських копит об бруківку Дворянської вулиці, малинові переливи дзвонів на соборній площі.
Зібравши старі фотографії, ми вирішили розповісти про історію вулиць і будинків давньої Таращі. Ну не те, щоб всю історію. А лиш підняти краєчок завіси років і подій.
Давайте ж хоч на мить відкладемо щоденні турботи і перенесемося у Таращу кінця ХІХ і початку ХХ століть. Це час, коли вулицями міста ходили наші прадіди і прабабусі. Час, який плинув повільно і рівно, доки його не змінили буревії воєн і революцій.
А щоб нам, бува, не заблукати у старому місті, нагадаємо, що Дворянська вулиця – це сучасна вулиця Шевченка, Олександрівська – К.Лібкнехта, Катерининська – Р.Люксембург, Софіївська – Леніна, Солдатська – Червоноармійська, Іванівська – Б.Хмельницького, Григор’ївська – Радянська. Є у давній Таращі вулиці Маріїнська, Зинов’ївська, Глаголівська, Онуфріївська, Поворотна, Пряма, Гончарівська, Пісочна, Церковна і навіть Вдова та Весела. До нашого часу зберегли свої назви Білоцерківська, Ломана і Глибичок.

 
2.Вулиця ДВОРЯНСЬКА 

Любо прогулятися вулицею Дворянською літнього надвечір'я. Якась верста завдовжки, а можна скласти своє враження про все містечко.

Дворянська – головна вулиця міста         Дворянською вулиця названа недаремно. Мешкають на ній, здебільшого, люди дворянського стану. Щовечора у світлі гасових ліхтарів, вони виходять на головну вулицю міста, щоб інших побачити, і себе показати. Жінки вдягнені у пишні білі сукні, на головах -  модні білі капелюшки, руки прикрашають мережані легкі рукавички. Чоловіки носять смокінги стриманого крою чорного кольору і капелюхи-циліндри. У руках - модні на той час палиці-тростини.

Перехожі повагом вітаються один з одним, зупиняються, щоб обмінятися світськими новинами і йдуть прогулюватися далі. Часом бруківкою проносяться легкі фаетони, запряжені двійками блискучих доглянутих коней. Світло ліхтарів рівно лягає на бруківку, будівлі, плутається у кронах старих дерев. Цей звичай - прогулюватися Дворянською - зберігся аж до 60-70-х років минулого століття, себто до радянських часів. Щоправда, тоді вже походжали вулицею не дворяни, а звичайні таращанці, і вже був асфальт і така розкіш як „денне" світло.

Базарна площа         Але повернемося у стару дореволюційну Таращу. На початку вулиці - пожежна вежа. Черговий пожежник стежить на ній за ситуацією довкола. Якщо у центрі міста переважають цегляні будівлі, то на околицях - дерев'яні хатки, обмазані глиною і вкриті соломою. Тому пожежі трапляються часто. Для гасіння пожеж у частині є дерев'яні бочки з водою, запряжені кіньми, а також багри, сокири, відра і пісок. Вежу побудували у кінці ХІХ століття. Збереглася вона до наших часів. Ось тільки верхівку збив німецький снаряд під час Другої світової війни.

   Неподалік від пожежної частини міститься так званий комплекс присутственних місць або державних установ. Поява цих будівель пов'язана з перенесенням у 1800 році повітового центру з П'ятигір до Таращі. Тут і суд, і казначейство, і в'язниця з господарськими будівлями. Це, очевидно, перша цегляна забудова у Таращі. До цього часу помешкання, церкви, державні установи і навіть замок були у містечку дерев'яними.

Будівля „Товариства взаємного кредиту"

                 

Доки ми милуємося старими стінами комплексу, у повітрі лунають чарівні звуки. То б'є великий дзвін таращанського собору. Ось він, на Соборній площі, у самому центрі міста. Саме надійшов час вечірньої служби, і до головного храму міста стікається причепурений задля такої урочистої години люд. Доля собору потребує окремого опису, а  поки пройдемося вулицею далі.

         Обабіч - численні крамнички. Судячи з написів, тут продається все. Є навіть магазинчики „Шпалери" та „Труни". На всі випадки життя, як кажуть. Нижче - базарна площа (зараз це сквер навпроти банку „Аваль"). Вранці  у базарні дні  тут не розминутися. Уявіть собі, є навіть проблеми з „паркуванням" возів. Спеціально призначена людина слідкує, щоб коней випрягали, а вози ставили дишлями один до одного. Так звільняється більше місця.

Новий собор св. Георгія, збудований у 1870-1886 рр.Зруйнований у 1938р.

Базарна площа гуде, немов вулик. Тут є цілий ряд магазинчиків-рундуків, які тримають підприємливі й дотепні таращанські євреї. Вони жваво закликають до торгівлі селян, які з'їхалися на базар мало не з усього повіту. Тут продають оселедці прямо з дерев'яних діжок, м'ясо, яйця, молочні продукти, хліб, солодощі, мед. Трохи далі розташовані хлібні ряди, де продають пшеницю, жито, гречку, овес, а також сіно і солому. Є й мануфактура, кожухи, шапки, картузи, хустки, чоботи. Легше сказати, чого тут немає.

Учні й викладачі міського училища

         Довкола линуть пахощі смаженого м'яса, риби, картоплі, пиріжків. Це у  „харчевні" господині прямо на наших очах готують наїдки. Щоб розігріти принесене з дому,  користуються жаром у глиняних горщиках. Їжа гаряча й свіжа. Кажуть, тут можна перехилити і чарку, хоча держмонополії на спиртне ще ніхто не відміняв.

Вулиця Дворянська

Пожежна вежа - архітектурна   пам'ятка ХІХ ст.          Так і не роздивившись усього, піднімаємося - знову на Дворянську. Праворуч містяться склади Товариства взаємного кредиту або сучасної споживспілки. У робочі дні з самого ранку тут юрмиться робочий  люд, щоб знайти собі хоч якусь роботу. Це своєрідна біржа праці. Люди сходяться з сокирами, лопатами, ціпами, серпами. Сюди ж під'їжджають візники. Наймачі переходять від гурту до гурту, швидко домовляються про роботу і ціну,  і вже через годину кипить робота. Але не всім пощастить цього дня. Багато хто повернеться додому без копійки: у повіті багато безробітних.

         А ми продовжуємо крокувати бруківкою Дворянської вулиці. Доходимо до кінотеатру з гучною назвою „Ілюзіон" (таращанці кажуть скорочено „Люзіон"). Кінотеатр тримає старий сліпий єврей. Він не лише демонструє німі чорно-білі картини, а й озвучує їх на піаніно. Бадьорі мотивчики із фільмів про Чарлі Чапліна він награє наосліп. Кінотеатр проіснував до 60-х років ХХ-го століття. Зараз тут друкарня.

 

На розі Дворянської і Софіївської помічаємо смугасту будку. Тут несе свою почесну варту городовий. Він пильно стежить за порядком. Городовий озброєний довгою шаблею, нагайкою і ...свистком. Найчастіше буває досить останнього, щоб закликати до порядку дітей-пустунів, які порушують спокій на вулицях. Такі само будки стоять на Катерининській, Олександрівській та інших центральних вулицях. Там також вартують нижчі поліцейські чини. Порядок є порядок.

Непомітно наближаємось до костелу. Чути, як урочисто звучить орган. Саме йде служба. Католиків у Таращі кілька десятків, однак громада знайшла кошти на будівництво сучасної споруди із нових на той час матеріалів - залізобетону і цементу, хоча оновний матеріал - червона, добре випалена цегла. Вікна костелу прикрашені кольоровими вітражами. Вони вібрують від низьких органних звуків. На вікна падає тінь старих дерев. Люди сидять на довгих лавах і складають свою молитву Богові. Нечутно залишаємо їх, щоб продовжити свою прогулянку.

На розі вулиці бачимо одноповерховий цегляний будинок надвірного радника Александрова. Він суддя, член колегії адвокатів. Родина високопоставленого чиновника живе заможно: має свій екіпаж з кучером, а капелюшки господині на Пасху присилають із самого Парижа. У 1903 році у сім'ї Александрових з'явиться хлопчик, якого назвуть Анатолієм. Пройдуть роки і А.П.Александров стане президентом Академії наук СРСР. Ото ж бо. Непрості люди походять з Дворянської вулиці. Десь на цій вулиці стояв і будинок місцевого предводителя дворянства Василя Мелетійовича Сікевича. Його син Володимир також прославив свою вулицю і своє місто, бо став відважним і талановитим військовим - генерал-хорунжим армії УНР. Володимир Сікевич помер в еміграції у Канаді, так більше і не побувавши у Таращі, де пройшло його дитинство.

Місцеві діти здобували освіту у приватних чи церковно-приходських школах. А у 1869 році стало до ладу міністерське двокласне, а згодом - вище початкове училище. Будівля училища існує і донині. Зараз у ній міститься гімназія „Ерудит". Щоправда, все тут значно змінилося. Під час окупації було добудоване праве крило, тут розмістився гебітскомісаріат. У 70-х роках минулого століття була добудована друга черга шкільного комплексу зі спортзалом. Але це буде пізніше, а у кінці ХІХ століття будинок училища, хоч і двоповерховий, мав лише по три вікна по обидва боки від центрального входу.

На протилежному боці вулиці - лікарняний квартал. Повітову лікарню заснували у 1834 році, але корпуси поступово добудовують ще 60 років поспіль.

Роботи медикам вистачає. Дошкуляють епідемії, зокрема: холера, чума, тиф, а також висока дитяча смертність. Лікарів тут усього п'ятеро. Але це справжні професіонали, які працюють з великою відповідальністю і жертовністю.

У кінці Дворянської вулиці не можна не помітити корпуси обозного заводу (зараз - меблева фабрика). Тут виготовляють вози, сани, брички, полудрабки, а також колеса та інші деталі до гужового транспорту. Є на заводі парня, де розпарюють і гнуть дерев'яні деталі. Власник заводу наймає людей, які взимку заготовляють деревину (у великій пошані місцевий граб), а у інші пори року виготовляють готову продукцію. Таращанські стельмахи - знавці своєї справи. Їхні вози і брички користуються великим попитом не лише на місцевих ярмарках, а навіть у Бесарабії і Херсонській губернії.

Якщо стихія обозників - дерево, то ливарники закохані у метал. Трохи пройшовши вулицею, потрапляємо у царство розпеченого металу. Це чавунно-ливарний завод, збудований у 1914 році. Тут працює до 100 робітників. Такий собі осередок пролетаріату. Недаремно соратник Леніна старий більшовик І.Михайлов, потрапивши 1917 року до Таращі, саме звідси почав свою революційну агітацію. Про ті буремні роки зараз нагадують лише старі заводські стіни червоного кольору - кольору революції.

У кінці вулиці зберігся старий приземкуватий будиночок судді Сенкевича. Сенкевич - холостяк. Крім своєї основної роботи марить книжками. Зібрав цілу бібліотеку. Після революції цю книгозбірню націоналізують. Щоб перевезти книги, знадобилася не одна підвода. Господар випросив для себе лише одну, наймилішу серцю книгу. Молодий більшовицький чиновник і червоноармієць з рушницею великодушно дозволили. Бібліотека Сенкевича стала основою для бібліотеки міської.


 

СОБОРСтарий дерев'яний собор, збудований на замчищі у середині XVII ст., служив таращанцям майже 150 років

Справжньою окрасою міста і центром духовного життя православних таращан став новий цегляний Свято-Георгіївський собор.

Стара дерев'яна соборна церква, що бовваніла на замковій горі, вже не влаштовувала численну парвославну общину. Люди вже не могли вміститися у ній, та й стан споруди все погіршувався. Лише через кілька десятиліть збулася мрія прихожан: було отримано дозвіл і кошти на будівництво храму.

 У 1869 році архітектор Е.Жібер створив проект собору і вже у наступному році почалося його будівництво.

Одразу будівельники зустрілися з труднощами. На місці будівництва виявили старі підземні ходи. Люди рушили тими ходами, освітлюючи шлях факелами, але мусили повернутися: забракло повітря. Так і залишилася досі нерозгаданою таємниця відкритих підземель.

 

.

У обрамленні пірамідальних тополь і блакитного неба  собор здавався ще величнішим.

Тим часом довелося забивати у землю дубові палі, щоб зміцнити основу споруди. Рік за роком зводили фундамент, стіни, склепіння, бані. Зодчим знадобилося довгих 16 літ, щоб збудувати і оздобити собор, хоча основні будівельні роботи були завершені ще у 1883 році.

Тут працювали майстри з Росії, хоча найбільший об'єм робіт взяли на себе таращани.

Старожили розповідали, що неприємності, пов'язані з підземеллями, таки далися взнаки. Почала хилитися дзвіниця ще недобудованого храму і головний виконавець робіт не витримав випробування і покінчив життя самогубством. Продовжував будувати вже інший. Дзвіницю зміцнили, хоча у 30-х роках ХХст. між нею і стіною собору була щілина, у яку можна було просунути руку. Однак собор вистояв.

Таращанці брали участь не лише у будівельних роботах, а й щедро жертвували на храм. Величезну на той час суму - 500 карбованців - віддала, наприклад, купецька вдова Ганна Барановська. Міщанин Навроцький теж надав кошти на закупівлю дзвону. Більшість робіт, звичайно, фінансувалася із державного бюджету.

За словами очевидців, розписи таращанського Свято-Георгіївського собору нагадували оздобу Володимирського собору у Києві, де творив великий Врубель. Його маківки вінчали позолочені хрести. Самі бані і дах були вкриті соковитою зеленою фарбою. Дуже гарним був собор, коли гожого літнього дня над ним пливли легкі білі хмарини, купаючись у бездонній голубіні неба. Зелені свічки тополь ще більше підкреслювали струнку велич таращанського храму.

На відміну від старого, новий Георгіївський собор був трьохпрестольним. Головний престол був на честь святого Георгія, північний - на честь Успіння Богородиці, а південний - на честь Олександра Невського. Храм був кафедральним, тобто таким, де навчалися молоді священики. Протоієреєві собору підлягало все духовенство сотень парафій Таращанського повіту.

Тут велися записи, коли охрещували новонароджених, також велися записи померлих, хоча відспівували покійників у кладовищній церкві святої Софії. Багато років у соборі вівся літопис таращанського світського і церковного життя. А починався літопис, очевидно, ще у ХVIII столітті у старій дерев'яній церкві на замчищі (зараз на цьому місці стоїть Будинок культури). На жаль, літопис не зберігся - згорів у 1941 році.

Шістнадцять років будували собор. І трохи більше 50-ти років довелося йому простояти. Вже у 1935 році тут зсипають зерно, а у 1938-му з нього скидають дзвони, хрести і починають розбирати споруду на цеглу. З цієї цегли абияк складуть вже неіснуючий неоковирний районний Будинок культури і школу у с.Плоскому, частина цегли піде на мощення тротуарів. Так закінчиться історія перлини українського барокко і центру духовного життя таращанського краю - собору Святого Георгія.

 


КОМПЛЕКС ПРИСУТСТВЕННИХ МІСЦЬ

Комплексу присутственнх місць (так називали у давнину урядові установи) незабаром виповниться 200 років. Це найдавніші цегляні споруди міста. Проектував  комплекс відомий архітектор, професор Петербурзької академії мистецтв Андріан Захаров. Його знають як автора реконструкції споруди Адміралтейства у Санкт-Петербурзі.

Звичайно, світило архітектури Захаров проектував комплекс не лише для Таращі. Це був типовий проект для губернських і повітових міст України. У Київській губернії проектувалося 6 таких об'єктів. Тараща потрапила до їх числа недаремно, адже вона стала у 1800 році центром повіту і стрімко розросталася.

Ансамбль збудовано у стилі класицизму. Він включав у себе адміністративний корпус (управа, суд, казначейство, поліцейське управління),будівлю тюрми і господарські будівлі (кухня, пральня, лазня для ув'язнених тощо). Будівлі досить непогано збереглися.

З комплексом пов'язано багато відомих імен. Очевидно, тут працював майбутній основоположник української класичної музики Микола Віталійович Лисенко. У 1864 році він закінчує Київський університет і їде до Таращі на посаду мирового посередника. Лисенко пробуде у Таращі 2 роки, збере велику кількість народних пісень. Тут його неодноразово відвідуватиме друг і близький родич письменник Михайло Старицький.

Очевидно, тут працював суддя Василь Сікевич, батько вже згадуваного генерал-хорунжого УНР Володимира Сікевича. Ймовірно, що тут було робоче місце і судді Александрова, батька майбутнього президента АН СРСР А.П.Александрова.

Ну, а в'язниця була довгі роки пристанищем тих, хто порушував громадський порядок і скоював злочини. Так, у 1914 році у в'язниці, розрахованій на 59 осіб, утримувалося 152. Можливо, тут сиділи і ті, хто висловлював протест проти влади, розв'язаної нею війни.

Старожили оповідали, що в'язничний корпус був з'єднаний підземним ходом з невеликим цегельним заводом на Глибичку (так званий Міліцейський садок). Сюди водили в'язнів на примусову роботу. Інші ув'язнені впрягалися у величезну діжу на колесах і возили воду до установ міста (водогону тоді не було, а криниць було обмаль). Навколо в'язниці височів дерев'яний паркан у два людських зрости. За перебування тут арештант мусив ще й платити у міську скарбницю певну суму грошей. Коли когось арештовували, у Таращі казали: „Взяли у вежу". Можливо, цей вираз зберігся з того часу, коли в'язнів утримували в замковій вежі. Що ж до архітектурної цінності комплексу, спорудженого у 1803 - 1810 роках, то це, безумовно, видатна пам'ятка. Невідомо, чи збереглися ще подібні ансамблі на Україні з числа тих, які проектував талановитий зодчий А.Д.Захаров.

 


КОСТЕЛ

З усіх культових споруд Таращі більше всього поталанило римо-католицькому костелу. Всі решта були зруйновані радянськлю владою.

Знавці високо оцінюють архітектурно-конструктивне рішення костелу, збудованого у псевдо-готичному стилі з широким використанням нових на той час будівельних матеріалів. За характеристиками будівлю  ставлять в ряд кращих споруд того часу. Костел, звичайно ж, став окрасою міста, потрапивши на фото і поштові листівки. Він став центром архітектурного ансамблю південної частини Дворянської вулиці.

Але всього цього могло і не бути. Влада неохоче йшла назустріч таращанцям-католикам. Це мало об'єктивні причини: католиків у місті було мало. Так, за даними священника і краєзнавця Л.Похилевича у 1864 році тут було 360 католиків разом із розкольниками. Скільки було власне католиків - невідомо. На час будівництва костелу у Таращі сповідувало католицизм всього 54 родини - Ле-Дюк, Рікмани, Садовські, Середницькі, Ейсмонти, Чачковські, Греневецькі та інші.

Вже у 1856 році католики Таращі висловлювали бажання встановити рухомий престол, де можна було б відправляти службу. За законами того часу дозвіл на це мала дати православна церква. Таращанський протоієрей Пахалович дає такий дозвіл з умовою, що у місті не буде свого ксьондза, а правитиме один з ксьондзів Ківшовати (там костел існував з 1812р.).

З часом у Таращі з'явилася католицька капличка і почався збір коштів на костел. Це стало можливим під час будівництва величного Георгіївського собору (православна церква вже не боялася конкуренції у боротьбі за віруючих із змішаних шлюбів чи тих, які вагалися, до якої віри пристати). Отож, у 1886 році, коли повинно було початися будівництво костелу, було зібрано вже близько 10тис.крб. Очолив збирання коштів граф Браницький із Ставищ. Гроші надходили не лише з повіту, а й з інших губерній і навіть з Польщі. Слід гадати, що завершили будівництво у 90-х роках.

З того часу життя католицької громади потекло спокійним руслом. Справляв месси у храмі свій ксьондз, який жив у власному будиночку поряд (зараз тут міститься краєзнавчий музей). На службу, разом з таращанськими латинянами, збиралися й поміщики і прості шляхтичі з сіл, здебільшого - поляки.

Все змінилося, коли прогриміла революція. Ксьондз утік за кордон, орган був розбитий, кольорові вітражі - вибиті. Зараз можна тільки гадати, що врятувало костел від руйнації пізніше - у 30-ті роки. В усякому разі, не його міць, бо Георгіївський собор, наприклад, руйнували з таким натхненням, що застосували навіть піротехнічні засоби.

У чиюсь голову прийшла смілива думка розмістити у храмі католиків макаронну фабрику. І задум був би втілений, якби не війна - до 41-го було вже завезене устаткування для виробництва тих-таки макаронів.

Окупаційна влада виявилася  прихильнішою до віруючих, ніж радянська. Тут дозволили богослужіння, але вже не для католиків, а для православних (три їхні церкви були знищені до цього часу повністю).

На початку 60-х у будівлі костелу розмістили музичну школу. Знову у ньому зазвучала музика, але не духовна, а світська - Баха, Чайковського, Лисенка... Це було краще, ніж виробництво макаронів чи складування міндобрив, як у численних церквах по всій неозорій Країні Рад.

Зараз стрімка цегляна споруда прикрашає центральну вулицю міста. Особливо гарно тут восени, коли навколо вогнем палахкотять старі клени, всипаючи землю золотим листям. Добре й навесні: столітні ясени вбираються у ніжнозелені клейкі листочки й на землю, немов мереживо, лягає тінь їхніх креслатих крон... Дивишся на будівлю й довколишню красу і не віриться, що всього цього могло б уже і не бути.


 

НА ВСЮ ІВАНІВСЬКУ

Вулиця Іванівська у Таращі - то, власне, відрізок у межах міста поштової дороги Б.Церква-Звенигородка, або, якщо брати ширше - Київ-Новомиргород-Одеса. Іванівська - вулиця-трудівниця. З ранку до вечора їдуть нею, запряжені кіньми, селянські хури, меланхолійні воли тягнуть свою ношу на скрипучих возах. Інколи проносяться пасажирські фаетони чи поштові диліжанси, брички, полудрабки, а взимку - сани... Часом, полохаючи коней клаксонами, мчать Іванівською перші у цій місцевості авта.

Єврейські будиночки беруть Іванівську в облогу. Ще б пак, адже це транзитна артерія цілого повіту. Тут жваво йде торгівля як у численних крамничках, так і на базарному майдані. Ковалі-євреї також не в програші. Їхні кузні витягнулися вервечкою з-під Довгої гори вздовж вулиці. Цілими днями не згасають горни. Тут можна швидко підкувати коня, полагодити воза чи бричку.

Іванівська - то візитна картка міста. Кажуть, по ній їздив сам імператор. А згодом  їхав вулицею з Києва на Лисянку ще молодий тоді Тарас Шевченко. Було це у 1845 році. Чи не в гуморі був поет, чи дійсно Тараща справляла таке гнітюче враження, та дав Кобзар містові прямо-таки ніщивну характеристику: „Тараща - місто! Не розумію, навіщо дали таку гучну назву цій брудній жидівській слободі... Стоїть собі на пагорбку над тухлим болотом стара темна дерев'яна церква, так звана козацька, тобто будівля часів козацтва. Три осьмикутних конічних куполи з покривленими чорними залізними хрестами і нічого більше. І все це так незграбно, так печально, як печальна історія її невгамовних будівників."

„Стара темна дерев'яна церква" - це найдавніша церква Таращі - Георгіївська. Стояла вона над Іванівською та ставом, який нині звуть Карасем, тобто на місці Будинку культури. Згодом, після розширення і ремонту, вона стала головною соборною церквою. Проіснувала до кінця ХІХ століття. Довго на її місці стояв залізний хрест на постаменті. Перед революцією хрест перенесли на одне з кладовищ міста. А опис Шевченка, хоч і не вельми втішний для таращанців, зберіг риси старої церкви для нащадків.

Деякий час у місті було два Георгіївські храми: старий і новий. Це було продовженням таращанської традиції вважати своїм покровителем Георгія-Змієборця. Його зображення знаходять навіть на печатках Таращанського магістрату середини XVIII ст.

Чим ще багата вулиця? Є на Іванівській магазини, заїжджі двори, аптека, млин, є, нарешті, казенний винний склад. Збудований на місці теперішнього коледжу, винний склад є, власне, заводом з розливу горілки. Спирт, за словами старожилів, надходив сюди з с.Буди, де була гуральня. Тут працюють десятки робітників. Продукція, звичайно, йде на вивіз. Випити її всю таращанцям не під силу.

Цікава пам'ятка промислової архітектури - млин, який таращани лагідно звуть „Пухкалкою". Назва приклеїлася через звуки, які линули від парової машини, що була „серцем" млина. З давніх часів (кінець ХІХст.) і до цього часу тут виготовляють олію і дерть. Мололи й борошно грубого помелу. Кажуть, був тут і „тупчак"- ступа, яку приводив у рух сліпий кінь, що ходив по колу. Цей млин та ще банк - єдині, мабуть, будівлі, які не змінили свого профілю протягом сотні років.

А ми, тим часом, сідаємо до екіпажу, щоб проїхатися з вітерцем Івнівською у бік Ставищ. Глухо лопотять колеса на гумовому ходу об бруківку. Легко біжать коні. М'яко погойдується екіпаж на ресорах. Відстають і залишаються позаду тихохідні селянські вози.

Ліворуч пропливає броварня, де варять пінисте ячмінне пиво ще за старовинними рецептами. Праворуч на перехресті з Катерининською - приватне єврейське училище Поташника. Єврейські діти вчаться тут грамоті і наукам, а іудейське святе писмо - Тору - вивчають в іншій школі, яка зветься талмуд-Торою.

Проїхаши далі, мимоволі стишуємо хід коней. По праву руку, прямо над вулицею постають три ошатних будиночки, на яких сам собою зупиняється погляд. Не треба бути фахівцем, щоб зрозуміти: перед нами зразки архітектурної досконалості. Куполи укриті черепицею, немов риб'ячою лускою, шпилі з флюгерами, яких підтримують лапами маленькі леви. На флюгері рік - 1903. Стіни з напівколонами і рельєфною кладкою. Високі стрімкі вікна, елементи з кованого металу. І все це так зграбно, органічно, гармонійно.

На одній з будівель - рельєфний вензель з літерами „М" і „Д". Що б це могло означати?

Заждіть, це ж ініціали Макарія Дяковського! Так-так: і будинок, і флігель на подвір'ї, сараї, возівня, конюшня і розкішний сад, - то маєтність члена Державної Думи Російської імперії Макарія Дементійовича Дяковського. Будинки зведені таращанськими зодчими на його замовлення. Уміли ж будувати наші предки!

Колектив Таращанського казенного виного складу

Будівництво вимагало великих грошей. Дяковський, безумовно, їх мав, адже членом Думи могла стати людина лише з певним матеріальним статусом і високим становищем у суспільстві. Тож будувалося все якісно, на віки. Маєток мав стати родовим гніздом для 14 дітей Дяковського - Варі, Тоні, Віті, Якова, Петра, Люби, Наді, Каті, Віри, Галі, ще однієї Наді, Лєни, Олексія і Володі. Та не судилося.

Після революції Дяковського позбавлять прав, а у 1928 році як у „класово ворожого елемента" конфіскують все майно. Колишній депутат буде заробляти на шматок хліба сторожуванням, пастиме людських корів, ночуватиме у сараї.

У його будинках розташують дитячий притулок (нова влада наплодить на той час вже багато сиріт). Дехто з дітей Дяковського, очевидно, житиме теж у цьому притулку.

Сам Макарій Дементійович помре від голоду у 1933-му. Поряд з ним поховають дружину і синів Володю та Олексія.

На згадку про знатний рід у Таращі залишаться будинки, які вже стали пам'яткою історії і архітектури, вензель із літерами „М" і  „Д" та старі горіхи, груші і яблуні, які попри поважний вік подекуди збереглися на сусідніх обійстях.


 

ОЛЕКСАНДРІВСЬКА

Облишимо Іванівську з її гамором і метушнею. Адже є у Таращі місця тихі і спокійні, що налаштовують на філософський лад, на думки про вічне. Ось початок Олександрівської вулиці. Зараз тут центр міста, а тоді була тиха околиця, адже саме сюди було винесено міський цвинтар.

Спокій померлих стереже стара дерев'яна церковка на честь великомучениці Софії. Є згадки, що збудувала її своїм коштом вдова таращанського старости Софія П'ясковська ще у 1804 році. Церква непоказна, без особливих принад. Одразу за нею йдуть ряди поховань. Виділяються багаті польські склепи, прикрашені скульптурками Діви Марії і скорботних янголят

Поштово-телеграфна станція

Софіївську церкву називають у Таращі кладовищною або ж солдатською. Тут відспівують померлих, сюди водять на молебні солдат з місцевої військової частини.

Після добудов і ремонтів церковка простоїть майже до Другої світової війни і буде зруйнована комуністичною владою. В роки революції будуть пограбовані і частково поруйновані поховання. З часом кладовище зникне з лиця землі. І тільки під час земляних робіт то тут, то там таращанці викопуватимуть кістки своїх давно померлих предків.

На місці церкви згодом побудують кінотеатр „Мир", а де був притулок для убогих, збудований тією ж П'ясковською, так і не вдасться встановити. Кладовище почнуть забудовувати у 50-х роках минулого століття приватними оселями.

Інша справа - банк. Збудований на початку ХХ століття Таращанським земством, споруда і зараз радує око. І профіль установи не змінився (зараз тут відділення АКБ „Київська Русь").

- Це, мабуть, найстаріша банківська будівля на Київщині, - ремствують сучасні банкіри.

- У цьому її найбільша цінність, - відповідають краєзнавці.

* * *

-         Шикуйсь! Струнко! На Георгіївського кавалера рівня-я-яйсь!

Ми знову переносимося на сто років назад. Нижче по Олександрівській,

одразу за поштою (зараз методкабінет відділу освіти) - плац військової частини. Тут проходять усі урочисті шикування. Сьогоднішнє - найбільш урочисте і пам'ятне: військо готується вирушити на російсько-японську війну.

         Виголошуються промови, чути напутні слова від таращанців, б'ють барабани. Шеренги рівняються на кавалера Георгіївських хрестів. Коні нервово тупцюють під вершниками. І ось колони драгунів рушають вулицею, супроводжувані юрбами таращанців.

         Саме так відбувалося прощання з містом драгунського полку, який довгий час квартирував у Таращі. Казарми його збереглися й досі (автошкола).

         Тут бував батько геніального композитора Миколи Лисенка - Віталій Романович. Дворянин з козацьким корінням і офіцер, він служив предводителем мирових суддів Сквирщини. Разом із сином збирав у нашому краї етнографічний та фольклорний матеріал. Згодом подав до Імператорського російського географічного товариства свою працю „Про історичні застосування у смаках і модах народного одягу у Сквирському і Таращанському повітах".

Є дані, що до драгунів у Таращі квартирувала 33-я артилерійська бригада. Чи не від її „маневрів" залишилися ядра, які викопують таращанці на древніх валах?

Постої війська лягали важким тягарем на плечі місцевих жителів. Адже треба було годувати не лише солдат і офіцерів, а й запасати фураж для коней, брати „служивих" на проживання додому.

Дехто з вояків, одружившись з таращанками, залишався тут назавжди. Чи не таким побитом з'явилися у місті Сухови, Сомови, Ігнатьєви..?


 

НА ЧЕСТЬ ЦАРИЦІ КАТЕРИНИ

Вийшовши з казарм, потрапляємо на Катерининську вулицю. Вона бере початок від міського вигону, де нині стадіон, і спускається аж до млина на Кириковому ставку (завод „Мотор").

Вулицю названо, звичайно, не на честь Шевченкової Катерини,Новий (ліворуч) і старий (праворуч) парові млини ніби символізують розвиток технічного прогресу.  Внизу табличка „Лангензіпен і К" на млині - то фірмовий знак петербурзької компанії з випуску арматури. а на честь цариці Катерини ІІ. Мабуть, таким чином таращани хотіли „скласти шану" монаршій особі, яка остаточно покріпачила українських селян, придушила народне повстання Коліївщину, зруйнувала Запорізьку Січ і ліквідувала стару українську традицію обирати собі гетьмана.

Хоча навряд хто й питав у міщан Таращі, як називати ту чи іншу вулицю. Адже, ставши повітовим центром, місто забудовувалося за генеральним планом від 1826 року, затвердженим імператором Олександром І. Звісно, що всі назви вулиць або славили монаршу династію, або були нейтральними. Але ніяк не народними

Проте, імператриця таки мала стосунок до Таращі! Враховуючи жалюгідний стан храмів Київщини, вона наказала роздати церквам губернії частину свого гардеробу, що складався з десятків тисяч суконь. Тож священики старої таращанської церкви ще до 1823 року користувалися, наприклад, червоними рясами, пошитими з царських суконь чи спідниць. Воістину „висока честь" для духовних отців Таращі, нічого не скажеш.Водяний млин на річці Котлуй.Тут мололо збіжжя не одне покоління таращан.

На Катерининській є ряд будинків з цікавою історією. Приміщення сучасного військкомату, скажімо, й у давнину служило військовому відомству. Збудовано його нібито таращанськими майстрами на початку минулого століття.

Зберігся приземкуватий будиночок під соснами і ялинами, якого придбав собі у власність лісовицький пасічник Микола Лещенко. Його пасіка, заснована у 1902 році, складалася зі 120, а згодом - з 160 бджолосімей. З кожного десятка вуликів пасічник брав за сезон по 10-13 пудів меду. Лещенко володів передовими на той час технологіями бджільництва, за що неодноразово відзначався на губернських і всеукраїнських виставках. Одного разу отримав у нагороду велосипед - диво для тодішнього українського села. У радянський час пасіку М.І.Лещенка було націоналізовано. На її основі постала відома лісовицька пасіка.

Нижній кінець Катерининської переходить  у вулицю Ломану, на якій розташовано аж три млини. Вони ніби уособлюють еволюцію млинарства нашого краю. Найстаріший водяний млин, яким на початку минулого століття володів Варлам Ботвиновський, - то нащадок старішого, про якого є згадки ще в описі Таращанського староства 1765 року. Віками хлюпотів цей млин своїм крилатим колесом на річці Котлуй. Багато поколінь таращанців молотили тут збіжжя із своїх нив.

Приводить колесо у рух вода з Кирикового або Киричківського ставу. По греблі проходить шлях на Лисянку. Це своєрідні ворота Таращі з південного сходу, бо обабіч дороги ставки і непрохідні багна. Поряд із млином - малий гранітний кар'єр. Тут братимуть камінь для мощення таращанських вулиць.

Зовсім поряд із водяним - паровий млин, який не зберігся. Очевидно, він не витримав конкуренції з боку великого, модерного на той час млина, яким володів купець Северинівський (завод „Мотор"). Ця промислова споруда переживе минуле століття і буде служити ще не одному поколінню таращанців. Борошно гужовим транспортом відправлялося до залізничної станції Ольшаниця і йшло на продаж до великих міст чи одеського порту. Цей млин у народі називали „Петель", бо борошно у ньому „петлювали", себто мололи на найтонший помел. За своїм призначенням млин працював ще у 60-х роках минулого століття. Досі дивуєшся якості і грунтовності, з якими звели цю споруду невідомі зодчі.

image022.jpgimage026.jpg
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 image027.jpg
image029.jpgimage028.jpg
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

 


СОФІЇВСЬКА

Давно-давно немає на світі таращанської старостини Софії П'ясковської, а ім'я її ні-ні, та й згадають. Адже за її кошт звели кладовищну церкву святої Софії.

У радянські часи влада перейменує Софіївську на вулицю Леніна, але люди пам'ятатимуть стару назву і П'ясковську, яка, крім церкви, заснувала у Таращі ще й притулок для убргих.

Оскільки Таращу забудовували за генеральним планом, то її центральні квартали нагадують своїми правильними прямокутниками шахівницю. Щоправда, вулиці не зорієнтовані чітко з півдня на північ і зі сходу на захід. Дається взнаки розтащування річок Котлуй і Глибичок та рель'єф місцевості, до якого прив'язаний план забудови.

Але умовно міські вулиці можна назвати такими собі „стріт" та „авеню". Софіївська належить до тих, які починаються на північному заході і спадають до річни Котлуй. Згори відкривається чудовий краєвид на ліс і долину річки. Незабутнє враження залишає по собі картина, коли у лісі запалахкотять осіннім вогнем клени, берези і осики.

Сама вулиця довгий час не була замощена бруківкою, тому весняними водами і селянськими возами грунт з неї знято на кілька метрів глибиною. Вона являє собою жолоб, забудований по обидва боки старовинними цегляними будиночками.

Взагалі Софіївська - вулиця центральна. Тому й селяться тут заможні міщани, купці, службовці.

Стоїть донині будинок фотографа Юровського (фінвідділ). Юровському завдячуємо перш за все тому, що залишив цілу галерею знімків старої дореволюційної Таращі. Частина з них вийшла на поштових листівках. Якість фото надзвичайно висока, хоч минули десятки років.

На Софіївській вулиці пройшло босоноге дитинство багатьох поколінь таращанців.

З будинку Юровського попід вулицею йшов підземний хід, викопаний, очевидно, для власної безпеки. У цьому ході під час гітлерівської окупації, твердять, переховувалася єврейська дівчинка.

Нижче, на перехресті з Дворянською, праворуч і зараз стоїть будинок лікаря Корсунського. Таращани пам'ятають його вже літнім чоловіком, коли повернувся після евакуації у часи Другої світової. Корсунський - чудовий дантист, багатодітний батько. Лікувати зуби у нього було престижно.

Далі вулиця з Шевелевої гори спускається до містка через Котлуй. Ліворуч залишаються гамірні, тісні і неохайні єврейські квартали. Сотні років тут мешкають таращанські євреї: Злотники, Будники, Дінермани, Хаєцькі, Ходовські, Володарські, Гольдфарби, Швацберги, Кержнери та інші. Місце зручне, бо поряд базарна площа і пожвавлена Іванівська. А у давніші часи поряд височів замок, де можна було перечекати ворожу навалу.

За мостом Софіївська переходить  у Онуфріївську вулицю. Це місце знане тим, що навесні і восени стає непрохідним навіть для возів. Лише з допомогою волів можна витягнути віз із багна, хоча вулицю замощують щоразу хмизом. Все вказує на те, що це стариця річки Котлуй, тільки невідомо, в які часи.

 


ПО СОЛДАТСЬКІЙ З ОРКЕСТРОМ

Чому назвали вулицю Солдатською? Та, мабуть, тому, що бере свій початок від гарнізонного містечка. Тут на пустирі (зараз стадіон) драгуни завжди проводять свої навчання: долають на конях бар'єри, рубають шаблями лозу, змагаються у скачках на швидкість. Ще й досі знаходять тут чимало старих мідних монет. Мабуть, губили служиві свій кишеньковий дріб'язок під час навчань.

А ще неподалік провіантські склади. Нижче - жіноче училище. Це одноповерхове ошатне приміщення, обнесене ажурним дерев'яним парканчиком. Училище будували місцеві майстри на початку ХХ століття. Перший директор училища Радченко був не лише добрим керівником і педагогом, але й краєзнавцем. Він захистив магістерську дисертацію з історії Таращі (на жаль, поки в архівах не знайдену). Під час Першої світової війни сюди переведуть гімназію з міста Бєльська, тож багато хлопчиків і дівчаток Таращі (навчання стало змішаним) пройдуть тут гімназійний курс. Училище (зараз спортшкола) і будинок Радченка (навпроти) вже відсвяткували сторічний ювілей.

Солдатська вулиця з'єднує майдан перед військовим містечком і Дворянську вулицю. По ній крокують у святкові дні військовий оркестр і колони вояків у хвацько надітих кашкетах з надраєними пряжками ременів і блискучими чоботами.

Цю вулицю згадує відомий український письменник Степан Тудор, який деякий час жив у Таращі. Взятий на фронті Першої світової у полон як „австрієць", цей галичанин був свідком перших революційних маніфестацій у місті. Згодом він опише ці таращанські події у своєму нарисі „Жовтень". Так от, саме Солдатською рухалася „зревольтована" маса таращанського люду на Соборну площу, щоб висловити свій протест самодержавству.

Жіноче училище.

Юрба сунула повз будівлю поштово-телеграфної станції на розі Олександрівської і Солдатської. Далі крокувала біля садиби предводителя дворянства Репойто-Дуб'яго.

Останній мешкав з родиною у цікавому дерев'яному будинку, який не втратив своєї привабливості  і зараз (стоїть навпроти районного музею). Тут збереглися елементи випилювання по дереву на балкончику, фронтонах, над вікнами. Оригінальне саме архітектурне рішення: з мансардою, „ламаним" верхом, круглим вікном. Старожили твердять, що спочатку у цьому будинку жив керівник будівництва костелу, німець за національністю. Можливо він (будівельник чи архітектор) і створив це маленьке диво.

Наступного власника будинку люди звали просто Дуб'ягою, відкидаючи першу незрозумілу частину прізвища. Це був поміщик, якому належала земля Малої Березянки.

Прості люди лихим словом згадували цього бородатого невисокого і кремезного чоловіка, адже в часи гетьманату він разом з кайзерівцями стягував контрибуцію з таращан.

Дуб'яго зникне з міста після повалення Скоропадського. Про колишнього дворянського зверхника згадають лише тоді, коли з німецькими окупантами у 1941 році до свого родового гнізда повернеться і проживатиме тут його удова.

Подібна доля, мабуть, чекала і ксьондза місцевого костелу, який мешкав у власному цегляному будиночку (стара частина музейного приміщення). З приходом войовничої радянської влади місця для нього у Таращі не знайшлося. А будинок і досі оберігає старовину. На жаль, не збереглася стара ксьондзова криниця - мурована з каменю - річ для Таращі вельми рідкісна, адже решта криниць були виготовлені з дерева „у зруб", та й тих було обмаль.

А ще розповідають про підземний хід, який вів з костелу невідомо куди. Верхівку цього підземелля виявили на Червоноармійській у 70-х роках під час прокладання підземних комунікацій.

Далі вулиця Солдатська спускається до вже згадуваного нами млина „Пухкалки" і закінчується біля містка через річку. На відміну від інших місць, тут не зберігся перехід через Котлуй на Заріччя, хоча це найкоротший шлях для зарічан з базару.


 

КУТОК НАШОГО ДИТИНСТВА

Де б ми не жили у зрілому віці, у нашій пам'яті назавжди залишається куток нашого дитинства. У старій Таращі, окрім вулиць, з давніх-давен існували кутки із своїми оригінальними назвами. Якщо вулиці час від часу перейменовували на догоду політичним смакам і віянням, то кутки не міняли своїх назв століттями.

Взяти хоча б Лису Гору. Вперше у документах вона згадується у 1765 році. Це було малозаселене або й пусте урочище Таращанського староства. Згодом Лису Гору називають вже передмістям. Назва кутка походить від незалісненої гори. Зараз цей район із одноповерховою забудовою, як і в старі часи, обступає сосново-дубовий ліс.

Впритул до Лисої Гори лежить Заріччя. Це - долішня частина міста на правому березі річечки Котлуй. Назва говорить сама за себе: куток знаходиться за річкою відносно центру міста.

Куток Піски, хоча й лежить за Котлуєм, однак бере свою назву від місцевих піщаних грунтів. Є спогад, що колись куток називали Гончарівщиною на честь ремісників-гончарів, які тут мешкали.

Хто бував на Вернигорщині, гадав, мабуть, що назва цього мальовничого кутка походить від місцевості... Тут ніби хтось розвернув гори, щоб ясновода річка Глибичок знайшла собі шлях у долину. Однак все пояснюється значно простіше: куток заснували люди на прізвище Вернигори. А ось чи з'явилося прізвище у цій мальовничій місцевості - невідомо. Можливо, Вернигори прибули й з іншого краю.

Миколаївський храм на Заріччі спіткала доля інших православних церков міста. Він був зруйнований, проіснувавши трохи більше 20 років.

 

Є тут також куток Ярки, назва якого не потребує пояснення. На старих картах знаходимо поряд із Вернигорщиною урочище Голубець. З опису Таращанського староства 1765 року довідуємось, що на Голубці містився „ступник з фолюшами", себто ступа і сукновальня, які працювали від води.

На валу біля теперішньої ветлікарні на карті середини ХІХ століття знаходимо маленькі урочища Мала Башта і Велика Башта. Зараз тут живуть люди, а у давні часи, треба гадати, стояли сторожові вежі. Навіть зараз тут непоганий краєвид на південь, звідки у будь-який час можна було чекати на хижу Орду.

Глибичок. На передньому плані - водяний млин і гребля на однойменній річечці.До цього часу на запитання: „Де живеш?" - таращани відповідають: „На валу". Ось тільки  залишається встановити, на якому саме, адже вали є і на Лисій Горі, і на Мулівщині, і навколо центру міста. На плані Таращі 1874 року останній названо Древнім валом. І не дивно, адже його відносять до скіфських часів. Шкода тільки, що пам'ятка археології зазнає руйнувань. Чого доброго, залишиться від неї сама назва.

Якщо ми вже згадали про Мулівщину, то слід згадати і про засновника -  козака Муленка. Носії цього прізвища мешкають на Мулівшині дотепер. А версія назви - від замулених ставків - невірна.

Був час, коли Мулівщина була передмістям дореволюційної Таращі і селом Таращанського району. Тут був свій колгосп і своя сільрада. Зараз куток розрісся до Кирданів.

Ніхто точно не покаже, де закінчується Мулівщина і починається Глибичок. Останній куток пов'язаний із однойменною річечкою і у даний час ототожнюється із перехрестям вулиць Кірова і Білоцерківської, хоча у давні часи мав більшу територію. У народі куток і річку називають і Глибичком,і Глубочком, і Глибічком, і Глібичком. Якщо назва річки пояснюється її глибиною, то за нормами українського правопису річку слід називати Глибичком.

Вернигори і Муленки - не єдині, хто залишив свій слід на карті міста. Якщо перенестися на його південно-західну околицю, то натрапимо на куток Івасівку, а ближче до центру - Орликівку. Остання назва - від прізвища Орлик (Орликів і похідних Орліченків доволі у Таращі і зараз).

Відрізок вулиці Чапаєва, що йде до Білецького ставка, у давнину звався Бурліївкою. Це трохи дивно, бо більшість носіїв прізвища Бурлій проживали все-таки на Лисій Горі і Мулівщині. Однак, як кажуть, із пісні слова не викинеш.

Бурлій - найпоширеніше прізвище у Таращі. У деяких сім'ях до цього часу розповідають про козацьке минуле Бурліїв. Навіть у одному із посольств Богдана Хмельницького згадується козацький старшина Бурляй. Однак, чому у 1815 році до єдиної у місті церкви не приписана жодна родина Бурліїв, залишається загадкою.

Якщо вже ми торкнулися теми козацтва, то як не згадати Козаківку - розлогий куток на півдні Таращі. Козаками-новоселами у місті нікого не здивуєш, але на Козаківці, як розповідають старожили, оселилась ціла козацька сотня. Деякий час існувало навіть село Козаківка.

Хто хоче побачити Таращу ніби з висоти пташиного польоту, слід податися на Видну. Навіть дитина збагне, чому наші предки назвали так південно-західну околицю. Видною називається і куток, і вулиця. Десяток років тому Видну з благородною метою хотіли перейменувати на честь визволителів Таращі вулицею Танкістів. Але таращанці відвоювали стару історичну назву. Гадаю, пам'ять визволителів не постраждала від того, що вулицею Танкістів назвали іншу на кутку Видній.

Окрім великих кутків є цілий ряд мікротопонімів Таращі, які з'явилися у сиву давнину і вказують на конкретні місцевості. Це Новоселиця або Голопузівка біля РМС, Гумоненщина (вигін на вул.Чкалова), Вакулів берег (Піски), Кириків ставок (Заріччя), Барків ставок (Лиса Гора), Довга і Шевелева гори (центр) і ряд інших.

Кутки - це здебільшого околиці міста. Не важко уявити ці мальовничі куточки старої Таращі. Грунтові дороги, верби над тихими ставками, білі мазанки із солом'яними стріхами, що немов ластівчині гнізда, туляься у зелені пагорбів. Водяні млини, що лопотять вкритими мохом дерев'яними колесами, череди корів і овець у сяйві призахідного сонця... Без цих тихих патріархальних закутків стародавня Тараща була б зовсім іншою.

 


БУДУВАЛИ НА ВІКИ

Ми вже не раз згадували про будівничих Таращі, чиї творіння прикрашають місто вже не одну сотню років. І досі дивуєшся тому величезному розмаху будівництва у місті і селах повіту, який вели за часів Таращанського земства наші земляки-зодчі.Запустити залізничний вокзал у дію завадила революція. Праворуч: знак страхової транспортної компанії „Надія"

Серед будівничих згадують лісовичанина Семена Баришпольця і особливо - династію Яковенків з Потоків. Кіндрат Йосипович Яковенко (1875 - 1938рр.) навчався будівельній справі у батька, а той - у свого батька Стратона Яковенка. Сам Стратон 25 років прослужив у інженерних військах, будував мости та інші об'єкти військового призначення. Повернувшись зі служби, зводив таращанцям будинки на замовлення.

Міське чоловіче училищеРозквіт будівництва у Таращі припав на долю його онука Кіндрата. Хлопчик вчився мулярському мистецтву у діда і батька, а також у ярославських умільців, які будували церкви, монастирі, розписували ці храми та виготовляли іконостаси й ікони на Україні.

Влітку Кіндрат працював із заїжджими майстрами у Таращі, а на зиму їхав у Росію, де навчався ремеслу будівничого. Навчання тривало 3 роки.

Вісімнадцятирічним Кіндрат Яковенко отримує документ про здобуту професію з царським підписом і з тих пір працює самостійно.

Згодом він стає виконробом у Таращанському земстві. Сам наймає бригади робітників, завозить будівельні матеріали, керує будівництвом, виплачує зарплату. Все робилося без будь-якого контролю згори, адже майстрам довіряли й у їхню діяльність не втручалися. Невитрачені кошти, наприклад, переходили на інший об'єкт. А про якість роботи говорять факти: там, де за 100-150-річними спорудами постійно доглядали, вони мають вигляд недавно збудованих.

Йде добудова приміщення училища. Фото 1942-1943рр.

Що ж до династії Яковенків, то ось лише короткий перелік збудованого ними або з їхньою участю: училище (гімназія „Ерудит"), школи у Ківшоваті, Улашівці, Юшковому Розі (Петрівське), старі будівлі районної лікарні, млин „Пухкалка", пасажирський і товарний вокзали (вул.Білоцерківська), військкомат, банк „Київська Русь", садиба Дяковського. І це все за порівняно короткий час і без кранів, екскаваторів, вантажних машин, панелей, фундаментних блоків,цементу, бетону, арматури! При тому, що процес виготовлення однієї цеглини тривав до 2-х тижнів, а витримка вапна - до 5-ти років.

Бурхливому розвитку земського будівництва перешкодила революція. Капітальне будівництво у Таращі припинилося на десятки років, а те, що було споруджене у 30-40-х роках, не витримало перевірки часом. Зате старі дореволюційні будівлі служать людям, а деякі з них є зразками художньо-архітектурного смаку і якості. Нам треба лише по-господарськи оберігати цей спадок. А династія зодчих Яковенків гідна того, щоб їхнім іменем назвали вулицю міста, де вони збудували так багато, вкладаючи у холодні цегляні будівлі часточку свого серця.

 


ТАЄМНИЦЯ ПІДЗЕМЕЛЬ

Мало хто із сучасних жителів Таращі знає, що під центром міста існує цілий лабіринт підземних ходів. Перші згадки про підземелля відносяться до часу будівництва собору у 1870-х роках. Нагадаємо, що на них натрапили будівельники. Цікаво, що одним з аргументів будувати храм саме тут, був такий: на місці старої соборної церкви були підземні ходи, і споруджувати там великий цегляний собор просто побоювалися. І ось потрапили, як кажуть, з вогню та в полум'я.

Йшов підземний хід також з в'язниці до Міліцейського садка, де збереглася металева брама з цегляною аркою. Тут також побували люди у 70-х роках, але вже минулого століття. На жаль, дорогу дослідникам перетнуло місце обвалу. Хід розгалужувався на дві вітки. Цей хід легко датувати, адже він пов'язаний з комплексом присутственних місць початку ХІХ століття.

На сотні метрів простягаються лабіринти паралельно сучасним вулицям Кооперативній та Леніна. Останнім ходом допитливим таращанцям вдалося пройти близько 100 метрів. Далі - забракло повітря.

Утворилися провали на місці ходів на вулиці Комсомольській і поряд у скверику, а також біля костелу,  сучасної прокуратури і гімназії „Ерудит" (ще на початку ХХ ст.),  на Лисій Горі. Зафіксований вихід підземель від будинків Александрова, Юровського та інших.

Умовно ходи можна поділити на два різновиди. Перші йдуть від офіційних установ. Вони ширші і вищі, адже копалися, швидше за все, в'язнями на протязі багатьох років. Решта ходів - то типові єврейські містечкові, що йдуть від садиби до садиби і мають невеликий переріз. По деяких можна пересуватися лише навколішки. Такі „домашні" лабіринти викопували для самозахисту.

Оскільки підземелля не обмуровували, а тільки викопували у глинистому ґрунті, з часом вони руйнувалися. Ось чому їхнє дослідження зараз неможливе. А було б цікаво, наприклад, прочитати написи на закопчених стінах лисогірського підземелля, про які згадують очевидці. Що то там записували на пам'ять наші далекі предки?

Ходи були здебільшого 1-1,5 метри завширшки і до 2-х метрів висотою. Викопували їх на глибині до 3-5-ти метрів. Загальну протяжність таращанських катакомб встановити важко, але мова йде про кілометри. Це значно більше, ніж під Києво-Печерською лаврою. І відтворити хоча б невеликий відрізок підземелля з музейно-екскурсійною метою було б цікаво для тих, хто небайдужий до старовини. А поки для краєзнавців важливо знати, що під надземною Таращею є ще одна, хоч і менша, - підземна. Залишається лише здогадуватися, як копачам вдавалося викопати сотні метрів лабіринтів і не відхилитися ліворуч чи праворуч, не заглибитися занадто чи не вийти на поверхню? Як і багато років тому, таращанські підземелля оповиті серпанком таємниць.

 


  КАЛЕНДАР ПОДІЙ, ПОВ'ЯЗАНИХ З ТАРАЩЕЮ

  1611р. - у документах вперше згадується урочище Тараща, яким володіє

білоцерківський боярин Лісович

         1661р. - підтверджено право Лісовича на урочище

         1663р. - урочищем володіє Казимір Родкевич

         1709р. - заснування поселення полковником Блендовським

         1711р. - Таращу зруйновано військом Пилипа Орлика

         1722р. - Таращі надано привілей містечка

         1736р. - напад гайдамаків  на замок. Помирає Блендовський

         1740р. - збудовано церкву св.Георгія. Тараща стає центром староства

         1765р. - складено перший опис староства; у містечку налічується 109 дворів

         1789р. - другий опис староства; у Таращі - 234 двори

         1791р. - місту надано магдебурзьке право і герб „заєць, що біжить на білому

полі"

         1800р. - Тараща стає центром повіту, отримує новий герб - „сніп пшениці"

         1804р. - побудовано церкву св.Софії

         1810р. - споруджено комплекс державних установ за проектом Д.Захарова

         1812р. - лісові козаки Таращі призвані на війну з Наполеоном

         1834р. - засновано міську лікарню

         1835р. - Таращу відвідує імператор Микола І

1841р. - місту надано пільги: вільну приписку у міський стан, звільнення на

25 років від усіх податків і повинностей

         1845р. - у Таращі 5129 мешканців, місто відвідує Т.Г.Шевченко

         1852р. - місту надано новий герб „чорний орел з розпростертими крилами"

         1864-1865рр. - у Таращі на посаді мирового посередника працює

основоположник української класичної музики М.В.Лисенко

         1869р. - стало до ладу двокласне міністерське училище

         1870-1886рр. - триває будівництво нового собору

         1900р. - у місті поживає 11616 чоловік, а разом з передмістями - 15тисяч

         1911р. - збудовано церкву св.Миколи на Заріччі

         1914р. - став до ладу чавуно-ливарний завод

         1916р. - відкрито п'ятикласне реальне училище

 

 


ТАРАЩА І ПОВІТ ОЧИМА СТАТИСТИКИ

 

Тараща

         У 1898р. в Таращі було 11322 мешканці (чоловіків 5421, жінок 5901), а з передмістями - більше 15000. 5968 православних, 5181 євреїв, 91 розкольник, 82 католиків. Купців 91, міщан 10885, дворян 173, духовного звання 14, почесних громадян 11, селян 68, військових не на службі 73, іноземців 7.

         Казенних будівель 24, церковних 9, громадських 20, церков православних 3, католицька каплиця, 4 єврейських молитовних будинків. Більша частина населення зайнята ремеслами, рільництвом і городництвом; купці ведуть свої справи у повіті. Базари 3 рази на тиждень. Торгово-промислових закладів 27, у тому числі дріжджовий і виноробний з 17 робітниками на 113595крб., 1 пивоварний, 2 цегельних, 1 медоварний, 12 вітряків, 8 водяних млинів, друкарня, 2 фотографії, аптека. Близько 100 лавок. З промислів перше місце за виготовленням возів, коліс і саней із збутом головним чином у Херсонській губ. Повітова лікарня з 5 лікарями, 3 громадських бібліотеки, 2 міських училища. Бюджет міста у 1898р.: доходів 29046 крб., витрат 28911 крб. Місту належить 2678 десятин землі. Ремісників 531чол.

Повіт

         Площа повіту 305656 дес. За площею Таращанський повіт посідає 9-те місце у губернії. Жителів (1897р.) 246023 (121813 чоловіків і 124210 жінок), з них 11452 живе у Таращі, 34988 у містечках, 199583 у селах. Середня густота населення - 82чол. (7-е місце серед повітів губернії). Православних 88,1%, католиків2,4%, євреїв 8,8%, решта 0,7%. Селян 78,8%, міщан 10,7%, відставних військових 9,2%, дворян 0,5%. Виїхало з Таращанського повіту у інші місцевості у 1898р. 1469чол., за 1893-98р.р. - 2412чол. Шляхи сполучення у повіті винятково грунтові. Фастівська залізниця у 9-ти верстах від межі повіту.

Нижчих училищ 126, церков 125, католицьких 14, синагог 18. Населених пунктів 517, у тому числі 1 місто. 6 містечок, 100 сіл і 410 присілків, слобод і хуторів. З поселень у 373 не більше 10 дворів.

Під садибами, садами і городами 7,8% земель, орної 79,8%, сінокосів і вигонів 4,3%, під лісами і чагарниками 8,1%. Ціна землі близько 100 крб. за дес. З 1 дес. зібрано пудів (середнє за 10 років) оз.жита - 57,6, оз.пшенці - 57, вівса - 59,7, ячменю - 49,2, гречки - 37,1, проса - 50,5. У 1898р. коней було 32046, рогатої худоби 31538, овець простих 69762, тонкорунних 167, кіз 793, свиней 25751. Кінних заводів поміщицьких 4. Відхожими промислами займалося 10тис.чол. (6,5% всіх селян). Заводів 21: 5 цукрових, 8 винокурень, 5 цегельних, 1 крохмальний, 1 пивоварний, 1 медоварний.

                                                                  З „Енциклопедичного словника"

                                                                  Брокгауза і Єфрона.

 



 

 

Післямова

 

Ця книжка планувалася спочатку як альбом старих фотографій. Але фотографії потребують пояснення, тож довелося сісти за письмовий стіл, щоб перечитати записані колись спогади таращанських старожилів і архівні джерела з метою об'єднати їх разом.

З цією публікацією навіть тема - вулиці, будинки і жителі Таращі кінця ХІХ - початку ХХ століття - лише набирає обрисів. Що вже казати про більш повну історію міста з давніх часів. Тож історія Таращі потребує нових знахідок, відкриттів і нових книг.

Певно, не обійшлося тут і без помилок і неточностей, адже не всі повідомлення старожилів можна підтвердити документально. Але більшість фактів підтверджуються іншими джерелами.

Автор намагався не переобтяжувати опис датами і статистикою, щоб надати йому характеру мандрівки у минуле. Чи вдалося це - судити вам, шановні читачі.

                                                                                              Автор

 

 


 

 

Джерела

 

Барановский Г. Архитектурная энциклопедия ІІ пол. ХІХ в. Т. СПБ, 1902

Брокгауз и Ефрон Энциклопедический словарь, СПБ, 1890

Горбенко Е. Памятники градостроительства и архитектуры стиля

классицизма К., 1986

         Гречило А. Затвердження гербів міст Правобережної України в 1791-92р.р.,

Львів, 1997

         Панченко В. Міська геральдика Поросся. Науковий світ №1, 2004.

         Перерва В. Тараща: православне минуле. Б.Церква, 2006

         Похилевич Л. Сказания о населённых местностях Киевской губернии... Киев,

1864

         Slownik geograficzny Królestwa Polskiego t.12 Warszawa, 1892

         Ткаченко І. Історія країни і доля сім'ї. Газета „Таращанський край"

29.01.1994

         Список населённых мест Киевской губернии К., 1900

         Яковенко С. Будівничі Таращі. Газета „Таращанський край" 27.09.2002

 

         У книзі використані спогади таращанців Яна і Якова Якубовських, П.Косенка, Г.Поліщука, М.Даценка, К.Бурлій, С.Лещенка та багатьох інших.

 



 

         Список архітектурних пам'яток на плані м. Тараща.

  image044.gif

1.     Будинок військового відомства

2.     Казарми драгунського полку

3.     Жіноче училище

4.     Поштово-телеграфна станція

5.     Церква св.Софії

6.     Будинок М.Лещенка

7.     Повітова лікарня

8.     Будинок Репойто-Дуб'яго

9.     Банк

10.                       Будинок ксьондза

11.                       Костел

12.                       Будинок Юровського

13.                       Комплекс урядових установ

14.                       Чавуно-ливарний завод

15.                       Будинок Сенкевича

16.                       Обозний завод

17.                       Чоловіче вище початкове училище

18.                       Будинок Александрова

19.                       Будинок Корсунського

20.                       Кінотеатр „Ілюзіон"

21.                       Пекарня

22.                       Будівлі Товариства взаємного кредиту

23.                       Свято-Георгіївський собор (новий)

24.                       Міська управа

25.                       Пожежна вежа

26.                       Броварня

27.                       Синагога

28.                       Свято-Георгіївський собор (старий)

29.                       Міська купальня

30.                       Будинки Дяковського

31.                       Приватне єврейське училище

32.                       Броварня

33.                       Млин „Пухкалка"

34.                       Казенний винний склад

35.                       Великий вальцевий млин

36.                       Старий млин

- Вихід на поверхню і місця провалів підземних ходів

 

 

 

 

 

 

 


 

 

Геральдика

Тараща
Заснована полковником Бліндавським, якому король Август ІІ віддав ці землі як винагороду за хоробрість у війні з шведами 1709р. У 1722р. Августом ІІ надані привілеї містечка.

617.gif
 


Перший герб російського періоду
Герб російського періоду затверджений 26 грудня 1852р. У горішній частині перетятого щита герб Київський; у долішній - в срібному полі чорний орел, що сидить з розпростертими крилами. Щит увінчаний срібною міською короною з п'ятьма вежками.
 
 
 
 
 
 
 
     
 
618.gif
 
 
 
 
Другий герб російського періоду
Б.Кене розроблений проект нового герба міста: в срібному полі чорний орел. У вільній частині - герб Київської губернії. Щит увінчаний срібною баштовою короною з трьома зубцями і обрамований двома золотими колосками, з'єднаними Олександрівською стрічкою. Затверджений 1 січня 1874р.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
619.gif
 

Герб радянського періоду
Затверджений 03.03.1988р. рішенням N27 міської ради. Щит перетятий червоним і лазуровим. У першій частині - покладені навхрест золоті гвинтівка і шабля, супроводжувані серпом і молотом. У центрі - срібна книга, половина чорної шестірні, золоте колосся і золотий початок кукурудзи в зеленому листку. Срібна глава обтяжена чорною назвою міста. Автор - В.Акімов.
 
 
 
 
 
tarascha_city_coa_1791.gif
 
 
Власне знайшовся і четвертий герб, правда достовірність його досить сумнівна, було лише одне джерело що вказало на нього:
 (1791 г.)    джерело: А.Гречило, Ю.Савчук, I.Сварник 'Герби мiст Украiни (XIV-I пол.XX ст.)'
 

Дочірні категорії

  • Історія міста
    --в розділі містяться історичні довідки про наше місто
    Кількість статей:
    11
  • Відомі особистості
    --в розділі містяться короткі біографічні відомості
    відомих представників Таращанщини
    Кількість статей:
    9